Із «Листів українського мандрівника»

 
Олег ЯНЧЕНКО
 
…у серпня багато облич. Він починає ходу свою моєю землею ще останніми липневими днями  – тоді стає зрозумілим, що пишне, грозове, сонячне, триглаве літо сповнилося вщерть, що потоки, гаї, пагорби, світання та студені опівнічні години  вже виснажені до краю спекою, сонцем та зорями. Вони благають про  одпочинок – одпочинок від строкатості та надміру цього літа. Коли ми говоримо, що  серпень вже ходить по землі, ми можемо мати на увазі й гортанно-ритмічний голос невидимої мінервиної птиці, почутий майже у самому серці притлумленого повітового міста, десь на межі Києва та Гетьманщини, Києва та Полісся, там, де гаї повільно та підступно перетворюються на праліс, де вибагливо-крихке абрикосове дерево поступається високій корабельній сосні своїм життєвим простором.  Одним з облич серпня може бути й сплеск великої рибини – або на Дніпрі трохи південніше Києва, або ув одному із дочірніх потоків, що течуть з Півночі на Південь крізь сосни та дикі вперті акації. Окунь або сом, уникаючи прехитрих рибальських пасток, непокоїть тиху воду, що спить. Крик хижої птахи, плавник та хвіст хижої риби зачиняють престоли та брами літа…
…серпень має обличчя нічного племені, людського нічного племені, яка вельми та вельми різниться від решти племен та народів ночі. Йдеться про тих людей, яким треба дістатися до власного надійного пристановища, до того місця, де на них чекають, до тих брам, де вартові собаки не шматуватимуть їх, але лагідно лизатимуть їм руки – звісно ж, самотня подорож крізь пітьму та молоду стужу може відбуватися не лише в серпні, але саме ув останній місяць літа мені випадало подорожувати самому вночі. Переважно пішки. Переважно на великі відстані. Саме впродовж серпня мені щастило бачити цих людей, яким мимоволі випав кочовий жереб.  Вони не встигали на останні автобуси, вони сідали не до тих поїздів, вони відставали від своїх веселих  та гомінких ватаг – серпень та ніч обирали їх бути своїми  попутниками. І то була висока честь, направду… У тамбурі поїзда, що ось-ось має зупинитися на приміській станції, на темному безліхтарному перехресті великих  доріг, де тягнулися до самої глибокої пітьми бічні стежини, на узбіччі автостради, коли водій, якому треба було у геть інший бік, зупиняв машину і казав, що ось там починається той битий шлях, яким треба йти, орієнтуючись по зорях та по голосах птиць, кожному із цих людей нічного племені навіть не спадало на думку те, хто та чому обрав їх задля цієї нічної пішої подорожі. Лише потому як закінчувалися ліхтарі та жовтуваті галявини їхнього світла, коли темряви більшало рівно настільки, аби запалити ліхтар, коли зникав мобільний зв’язок, коли над головою поважно та повільно проносила своє корабельне тіло сова, коли перші Персеїди згорали ув атмосфері, лишаючи по собі недовгий вогненно-ніжний слід, коли бив хвостом у невидимому потоці великий слизький сом, людина нічного племені зупинялася та, прикурюючи посеред темряви та пустки й відчуваючи на язиці терпкий присмак американської цигарки, промовляла лише одне  – «…ось і серпень…»
…від мого будинку до вокзалу достатньо далеко. Вдень його гудіння заступає автострада, але вночі металевий гуркіт поїздів та нерозбірливі хутряні голоси невидимих людей, яких називають диспетчерами, чутно достатньо добре. Їх вже не притлумлює морок містечка. Між моїм будинком та вокзалом таїться тополева та вишнева мла багатьох і багатьох дворів, нескінченне шелестіння незлічених гаїв, цегляні паркани та колючий дріт кількох фабрик. Якщо йти вздовж автостради, то дрібний вокзал дрібного столичного передмістя з’явиться не раніше аніж за сорок хвилин. Якщо ж віддатися тому божевіллю, яке називається французько і понтувато «parcoure» або хоча б перетворитися на птаху і подолати численні перешкоди навпростець, то вокзал відкриється хвилин за двадцять. Ця частина містечка дуже щільно забудована. Тут багато приватних будинків. Багато гаїв у невеличких дворах. Тут дуже тихо, але шум поїзда, який вже вирвався поза межі Києва і який починає занурюватися до споночілої та безгомінної Гетьманщини, чути достатньо добре – уві сні він може означити себе натяками чи то на стукіт у ворота, чи то на стукіт дятла у тій стороні, де вже починається праліс, але я прокидаюся і розумію, що попід чорно-білими воротами нікого немає і що праліс надто далеко аби почути те, як дятел просить когось невидимого впустити його до потаємної оселі всередині дерева… Просто ще один чорний та холодний поїзд із тьмяним  сирітським світлом у прокурених тамбурах, брат-близнюк того поїзда, який пройшов трьома годинами раніше, вже перетнув  Дніпро та наразі думає чи зупинитися на нашій станції й навряд чи зупиниться, й тому хтось із людей нічного племені, один з трьох людей, що палять у тамбурі, вилається незлобливо, але солонувато, бо йому краще було вийти саме тут, хтось з інших людей, які не належали до нічного племені,  радили переговорити із провідником, провідник погоджувався відчинити двері в тамбурі на півдороги між нашою станцією та наступною, коли поїзд стоятиме на мосту… Понад мостом та вздовж вагонових вікон літатимуть сизо-білі душі померлих, переважно душі дітей, які були втопилися у цій річці минулого літа, позаминулого літа та на початку цього літа – виходячи із вагону, він почує їхній тихий шепіт, вони про щось говоритимуть між собою, він побачить їхні обличчя, які так схожі на обличчя янголів із дерев’яних та мурованих церков Гетьманщини, він бачитиме лише їхні великі голови та великі крила, немов у цих дітей-примар немає тулуба… він пройде трохи далі цим мостом, туди, де починаються вже зволожені росами сталеві ребра драбини, яка вела кудись вниз, на острів попід мостом, і людині, яка чула дітей-примар, треба було саме туди, хоча не острові не було ніякого житла, не було людей та й дістатися до залюдненої місцини можна було лише вплав…
…я бачив багато дітей-янголів, дітей-примар на старих та на дуже старих малюнках гетьманського часу, вони купчилися роями та зграями попід склепіннями церков та понад головами тих людей, що молилися… за спинами людей, за стінами церков вгадувалася геть інша доба, вочевидь середина крижаної, вже добре підмороженої осені, коли зупиняються потоки, коли земля стає твердою й коли стукіт копит того коня, на якому запізнілий вершник їхав крізь морок на далеке світло, на зореподібний вогник майже недосяжного хутора, чутно було на декілька верст… Інколи здавалося, що деякі з  тих людей, що молилися, прибули до церкви верхи на вовках чи то верхи на ведмедях, що жінка у строкатому головному вбранні серед них вже давно втопилася ув одному із  ближніх потоків, вона стоятиме осторонь, аби ніхто не бачив, що вона не відкидає тіні… Це і є Гетьманщина, остання кшатрійська держава Європи, вже починається осінь цієї держави, ще тривають війни з Польщею та Туреччиною, але вже ходять притлумлені заборонені чутки про нечисту силу, про відьмаків та про вовкулаків, хтось каже, що хлопець, який перебуває на цій вечірній службі, є відьмаком, він навчає старшинських дітей латині, він написав латиною книгу про вовкулаків та про те, як їх розпізнавати, але між вовкулаками та відьмаками триває запекла люта ворожнеча… він може дихати під водою… вони всі живуть під водою… старий козак їхав на ярмарок до сотенного міста та й побачив, їдучи по мосту, як попід кригою промайнула зграя вовків, іще він бачив людей, вони були одягнені мов козаки або міщани,  але вони рухалися попід кригою, вони бачили його, вони немов кликали його до себе… треба не підходити близько до ополонок, вони можуть затягнути під воду, вони п’ють кров, той старий козак на мосту бачив їхні закривавлені роти під льодом, вони патрали когось під водою… коли виходиш  із поїзда до темряви у серпні і знаєш, що між тобою та відьмацькою добою ще два місяці, то не звертаєш увагу на дрібні потоки Гетьманщини, які інколи переходиш убрід або перетинаєш, йдучи благесенькими дерев’яними мостами, хоча знаєш, що хтось під чорною каламутною водою стежить за тобою,  хтось, хто може обернутися і вовком, і людиною, вовком – аби задрати  до смерті вовкулаку, людиною – аби затягти попід кригу та розпатрати іншу людину, яка надто близько підійшла до кордонів іншої зачаклованої вітчизни… і це також серпень…
 

№17(205) 25 серпня 2017

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал