Із газетярських буднів письменника

Саме письменника, а не тільки поета, як його дуже часто називають. Та й узагалі алогічний глюк цей дуже глибоко вже засів: «письменники і поети». Так ніби і прозаїки, і драматурги, і поети – не письменники. Що ж до Василя Симоненка, то його прозова спадщина лишається недооціненою, оскільки її певною мірою затінює поезія, переважно громадянського звучання, що стала, висловлюючись мовою сучасного піару, його брендом. Тимчасом і лірика його охоплює не лише публіцистичні та інвективні жанри, а й інтимні, пейзажні, гумористичні; а ліро-епос – поеми, байки, балади, притчі; а епос – віршовані новели, казки, прозові гуморески, новели, оповідання, повість; а драматургія – ліричну п’єсу та «пунктири кіносценарію»; а прозова публіцистика – фейлетони, репортажі, нариси. У доробку 28-літнього автора – літературно-критичні статті, рецензії, художні переклади, дотепний, талановитий епістолярій, спогади, щоденникові записи тощо.

Творчість письменника, на перший погляд, нібито достатньо вивчена. Бібліографія публікацій (його та про нього) налічує вже близько 1500 позицій і неухильно зростає, проте немає цілісної роботи, присвяченої  журналістській діяльності. Літпрацівник відділу культури в «Черкаській правді» (з 1957-го), заввідділу пропаганди «Молоді Черкащини» від початку заснування (1960), а після її закриття (лютий 1963), нібито у зв’язку з об’єднанням трьох таких обласних газет у кущову «Молоду гвардію», – власний кореспондент «Робітничої газети» по Черкаській та Кіровоградській областях. Загальний стаж журналістської роботи – близько семи років. І понад 500 публікацій – нарисів, статей, кореспонденцій, репортажів, фейлетонів, рецензій.

Дотепні спогади про епізоди з газетярських буднів письменника написав, зокрема, Микола Сніжко, удостоєний за книжку «Оводи Василя Симоненка» (Черкаси: Відлуння-Плюс, 2004) премії імені свого товариша. Чого вартий лише перелік промовистих прізвиськ, які давав собі, рідним та колегам Василь. Ось деякі: Іван Дзюба – Естет-рецидивіст, Микола Вінграновський – Вінгран, Борис Олійник – Наш Ілліч, Віталій Коротич – КороТичина, Анатолій Перепадя – Лінгвіст месьє Анатоль, Іван Світличний – Вусатий естет, Іван Драч – Кострубатий Дон Іван Соняшник, Ліна Костенко – КостаЛіна, Євген Гуцало – ЄвГеній, Микола Сом – Найсоміший із Сомів, Сомоненко, Микола Негода – Миколатура, Василь Оглоблін – Русіш-культуріш, блін…

Із цим, останнім, цинічним типом, що реулярно друкував свої стихи в черкаській періодиці й видавав себе за в’язня фашистських концтаборів, узагалі стався детективний курйоз: його легенда була викрита справжніми в’язнями і він десь ізник. Але це так, між іншим. Читайте Миколу Сніжка. Я ж пропоную погортати  шпальти «Черкаської правди» за 1956 рік. Тоді там з’явився спочатку практикант, а потім випускник факультету журналістики. 24 квітня обласна партійна газета (а отже – вся відповідна преса) друкує доповідь Д. Т. Шепілова (того самого, що згодом «примкнув» до антипартійної групи) «Ленінізм – переможний прапор сучасної епохи». 1 травня – розлогий матеріал, присвячений документальному фільму про візит до Англії М. С. Хрущова та М. О. Булганіна (він виявився в тій-таки групі, «викритій» у червні 1957-го). У тому ж номері – стаття заввідділу про-паганди й агітації Маньківського райкому партії М. Липківського «Розквітає село».

9 травня – проект «Закону про державні пенсії», де передбачено підвищити їх робітникам, службовцям, військовим та їх сім’ям. Що ж до селян, то тут-таки передруковується з центральних газет стаття будапештського кореспондента Ю. Шишмоніна «Угорське село на піднесенні». До угорського повстання (23 жовтня – 9 листопада 1956 р.) лишалося півроку.

12 травня – «Проект Закону про державні пенсії виражає життєві інтереси радянського народу» – добірка матеріалів ТАРС і РАТАУ. Є й місцеві: «Все для радянської людини», «Будемо працювати з подвоєною енергією», «Слово інтелігенції», «Робітниче спасибі партії». І фото: збори машино-будівників – усі в куфайках, посередині один у сталінському френчі, а вдалині, на підвищенні, – ще один наглядач, у капелюсі. На трибуні – тов. Попко, який «дожив до щасливої пори»: «його старість забезпечена». Зрештою, після «всенародного обговорення» Закон приймається і дістає нову «одностайну» підтримку (15 липня). Голосу селянина в організованому хорі не чути. Хіба що у травні (29-го), коли надходила пора випуску деся-тикласників, газета рясніє заголовками: «Вас чекають рідні лани», «Я полюбила працю доярки» тощо.

3-го липня – Постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків». Як відомо, «хрущовську відлигу» система згодом знов заморозила.

А що ж на ниві культури? Пам’ятаємо, що саме в цьому відділі працював Симон, або ж Номис (називав себе і так, і навспак). Тут попит диктував пропозицію. Особливий примітив – у «висвітленні» віршованим та й прозовим словом «теми села». 27 березня – вірш М. Негоди про передову доярку з приволзького села, що передає свій досвід жашківським дівчатам. «І була вона усім, як мати, / Дорога і рідна, як сестра». Просто геніальна автопародія: «Зірка в неї сяє променисто, / Ордени – в проміннях золотих. / То ж вона відомих рекордисток / Напувала соскою, малих». 1 травня – вірші М. Негоди «По світу проходить весна» та М. Масла «Перше травня». А 18 листопада – ще два вірші про доярок. Черкащанин А. Усенок устами завферми в’яже «низку справедливих слів: / – Ріки в нас тепер течуть молочні, / Хоч і без кисільних берегів…» (у Негоди теж було про молочні ріки). Не дивно, що й П. Власюк із села Сорокотяга Жашківського району теж вирішив спробувати літературно-молочного щастя. Тим паче що його героїня – Настя. Пішла вона в доярки, облишивши мрії «про славу в театрах столиці». Мати, теж доярка, переконала її, що можна співати без відриву од виробництва, після чого «Заіскрились Настусині очі / Ще не баченим вогником новим…». Тут тобі й пасторальна розв’язка: «І кому це не спиться так рано? / Хто вигонить корів з переярка? / Та невже не взнаєте сопрано? / – То ж Настуся – найкраща доярка».

Графоманський цинізм на тлі відмови колгоспникам у пенсійному забезпеченні. Оце – ті «схрещені мечі», на які ступав пасинок війни, напівсирота Василь Симоненко. Згодом він перевезе до Черкас і свою матір, яка не зразу одважиться продати хату в Біївцях, бо ж і там самотньо, і тут по квартирах, без пенсії. Виручатиме годувальниця – швейна машинка.

А Василь муситиме й сам часом бути причетним до організації подібної показухи. Утім, робота обласного газетяра, хоч і пригнічувала несвободою, все ж давала безліч імпульсів для переживання, передумування, углибання в побачене й почуте. Ось один із репортажів, надрукований у «Молоді Черкащини» 6 листопада 1961 р. і підписаний спецкорами П. Жуком, В. Симоненком та І. Осадчим, – «Село крокує в комунізм» (і той «комунізм» не варто нині перейменовувати на «майбутнє», як це вчинено в черкаському двотомнику (2004), а за ним і в «Спадщині» (2008), а варто нормально коментувати, довіряючи читачеві). Є там і епізод «Тітка Ганна прощається з піччю» – за  два з лишком місяці з’явиться знаменитий вірш «Піч» (28.І.[19]62).

Ще в одному епізоді репортажу – «В гостях у Ониськи Сатанівської» – вміщено й фото з підписом: «В сім’ї доярки Онисі Сатанівської немає жодного мужчини. Але подивіться, яку хату побудували вони разом з матір’ю». Порівняймо з саркастичними рядками із «Думи про щастя»: «Де фотографи?  / Де поети? / Нуте, хлопці, сюди скоріш! / Можна знімок утнуть / до газети / і жахливо веселий вірш. / Застрибають веселі цифри / У ґрунтовно важких статтях, / Та не встане з словесних вихрів  / Многотрудне її життя. / Ви мовчанкою соромливою / Постараєтесь обминуть, / Що в доярки цієї щасливої / Руки й ноги вночі гудуть». Серед іронічно-риторичних запитань, вигуків і стверджень вдалою художньою знахідкою звучить і катахреза «жахливо веселий»: поет відсвіжує її пригаслу «внутрішню форму» і цим повертає оксиморонно-парадоксальну семантику.

У Симоненковому блокноті з промовистим написом «Делегату другої конференції журналістів Черкащини» є нотатка: «Ониська Сатанівська. Якщо вдуматися, чому вона день і ніч товчеться на фермі. Ми цим милуємося, а вона – ні». Тоді саме  «втілювали в життя» чергове гасло – «стерти грані» між містом і селом. «Щоб якнайскоріше виконати це справді грандіозне завдання, не покладаючи рук трудяться колгоспники села Зеленькова, звичайного, але прекрасного села Черкащини», – бадьоро закінчувався «жовтневий» репортаж про «показове село». Цікаво, що той самий Зеленьків згадується й наприкінці надрукованого трохи згодом Симоненкового фейлетону «Шполянська магнітна аномалія» («Молодь Черкащини», 1961, 21 грудня). Ідеться тут про дивну «аномалію», яка притягує тимчасових голів колгоспів у райцентр. Оскільки цей фейлетон актуальний і досі, до того ж уже в європейських та офшорних магнітних масштабах, то є сенс передрукувати чималий уривок:

«Оно Кунець Олександр Терентійович головував у Василькові, а хату в Шполі будував. Тепер вона йому в пригоді стала. А хіба Сергій Гервасійович Ткаченко прогадав на тому, що так передбачливо до райцентру перебрався? Мабуть, кожної ночі сняться власні будинки в Шполі і Геновському Дмитру Маркевичу, що в Капустино головує, і Йосипу Антоновичу Килимистому, що в Буртах побивається. А ще, може, сняться їм лаври Олександра Гнатовича Колісника, колишнього голови артілі «Більшовик». Завбачливий був чоловік. Тепер перебрався в Шполу, і не треба тобі в чергу за квартирою ставати.

Або взяти агронома з показового господарства с. Лозоватки т. Ковдія. Він, крім усього іншого, показує ще й те, як треба після роботи з Лозоватки до Шполи добиратися.

Та що це ми тут обліком зайнялися! Можна подумати, що Шполянському райвиконкому це зовсім невідомо. Відомо, та ще й добре. Тільки не хоче райвиконком боротися з отим клятим магнетизмом. Воно ж і своя вигода є в цьому: якщо в голови резиденція у Шполі, то такого можна легко з одного колгоспу в інший і переправити. Йому все одно, де керувати, аби керувати…

А, може, й інші якісь міркування є в райвиконкомі. Не знаємо. Знаємо тільки, що такі голови самі собі свиню підкладають. Оберуть його люди та й гадають: що ж це ти, голубе, так нашого колгоспу цураєшся, що навіть жити у нас не хочеш? А ми ж тобі свою долю довірили! Чого ж ти на Шполу оглядаєшся? Мабуть, ти до нас на заробітки прийшов?

І спробуй тут їм щось заперечити. Відомо ж, коли людина любить своє село, свою артіль, то більше і дбає про його благоустрій, ніж про архітектуру райцентру. Хочеться згадати тут ще одного «забудовника» – голову колгоспу «Росія» з Тальнівського району т. Васильченка. Він поставив більше будинків, ніж всі отут згадані разом. Але поставив не в Тальному, а в Зеленькові. І не для себе, а для людей. Бо і бачить цей мудрий і добрий чоловік смисл свого життя не в тому, щоб собі тепленьке місце в райцентрі пригріти. Хоче він, щоб його рідний Зеленьків став справжнім красенем».

Як бачимо, не боявся журналіст називати справжніх прізвищ, критикувати райвиконком, а насамкінець і позитивний приклад знайшовся, щоправда, один-єдиний. Та й чомусь отих, негативних, названо по імені-батькові, а цього, позитивного, дуже вже офіційно – т. Васильченко. Про людей, яких добре знав і які справді викликали повагу, писав значно тепліше. Щось тут не те. Підказали в обкомі показуху щодо «показового села»?

Так чи інакше, а в ще одному з рукописних зошитів зберігся закреслений уривок незакінченого прозового твору чи, можливо, й продовження публіцистичної історії з позитивним головою колгоспу. Твір цікавий і тим, що в ньому знову згадується райцентр Зеленьків, той самий, що про нього журналісти утнули «на трьох» дебелий репортаж, а невдовзі Симоненкове неприспане сумління вибухнуло «Думою про щастя» (8 січня 1963-го, другий день Різдва і день народження автора, а писалось, напевне, як завше, вночі). Після вже цитованого звертання до фотографів і поетів, тобто й до самого себе, зринає нині знаменитий, а тоді досить несподіваний афористичний пуант: «І чи прийде / під ваші кашкети / блискавицею думка дзвінка: / в космос крешуть ото / не ракети, / але пружні цівки молока». Віршована новела «Дума про щастя» в рукописі на цьому й завершується. І це якраз  питома ознака новели – несподіваний сюжетний хід. Так ми й опублікували її у «Вибраних творах» В. Симоненка (К.: Смолоскип, 2010, 2012). І далі наполягаю, що дописаного згодом, чи не на прохання-вимогу редакції, «ідейного доважка» не потрібно брати до уваги в основному тексті (а лише коментувати в примітках). І відпаде сверблячка заміни там «важкого щастя» на «такого» (обидва варіанти  Симоненкові), а ще гірше – радянської землі на вкраїнську, як це вчинено в «Спадщині», чим примножено кількість текстологічних спотворень.

Свого часу, назвавши згаданий прозовий уривок за першою фразою – «З району Зеленьків…» [Між 13 і 26.VІ.1962], – я опублікував його в журналі «Україна» (1990, №1). Читав і по радіо. Але дозвольте передрукувати ще раз – для увиразнення і контексту доби, і колориту часу, і нинішньої актуальності:

«З району Зеленьків через кожні два роки привозили нового “предсідателя”. Його вихваляли на всі заставки, ніби пройдисвіт надуту шкапу. Люди не голосували ні за, ні проти, і тоді обурений інертністю мас райкомівець докоряв:

– Це, товариші колгоспники, как у анекдоті. Хто за – нет, хто протів – нет, а хто воздіржався – також нет. Ви ж тут хазяїни, то проголосуйте дружно за і пайдьом по домам. Вобщим, єслі зараз ніхто не голосуватиме протів, то запишемо – єдіногласно.

Піднімати руки “протів” боялися, і черговий номенклатурний недотепа розсідався в кабінеті голови. Всі ці бозна-де видряпані людці починали своє головування з одного – ставили собі добрячі хати в райцентрі, підшукували там затишненьке місце в якійсь установі, а потім здавали печатку і артільні борги свіжій кадрі. Знову відбувалися збори, знову ніхто не зважувався дерти руку проти, і колгоспна демократія тріумфувала.

Та одного разу на таких зборах устав кремезний чоловік і бевкнув:

– Доки ми годуватимемо цих вошей? До нас присилають для піддержки штанів».

Зі змісту уривка зрозуміло, що писати далі в такому дусі було навряд чи можливо, навіть притому, що, прототип отого «кремезного чоловіка», «т. Васильченко», фігурував у раніше написаному фейлетоні як протиставлення отій нібито аномалії, а насправді – поГОЛОВній тенденції. Реальні колізії, які спостерігав молодий журналіст і які просилися на папір уже у вигляді художньої прози чи драматичної «Думи про щастя», були далекі від ідилічних. Чи не через те й прозова оповідь урвалася.

Це лише частина, сказати б, «сільських» клопотів та вболівань журналіста. А писав він і про «міські» проблеми та події: кінофільми, вистави, концерти, бібліотеки, морально-етичні колізії, пускав цілком конкретним особам «остюк за комір» (назва вигаданої та веденої ним рубрики), сповідуючи кредо, виболене ще студентом у вірші «Я» (12.ХІІ.[19]55): «Любити все прекрасне і земне / І говорити правду всім бульдогам».  І справді, майже все, нелукаво писане, випромінює прозору й чисту людяність, неповторний Симоненків тембр, любов і повагу до людини праці, хоч як би патетично це звучало тепер.