Христос з оберемком жоржин

 

На спомин по Юрієві Пригорницькому – тлумачеві поезії, доглибному знавцеві часів і речей

Олександр ХОМЕНКО

 

Продовження. Початок у ч.17

 

На перетині єпіфаній «надбрамного» тайнопису – потрійне коло метаісторичних дивовиж: дивовижа з’яви – шалено-непрояснена дивовижа збереження – дивовижа свідчення. За дивовижу з’яви таки мовилося повище, тому додати годилося б хіба кілька штрихів – незайвих, хоча й до певної міри конспективно-довідкових… Самісінький схилок 90-х рр. XVІІ ст., Гетьманщина доби Мазепи, обкраяна зусібіч і оточена зусібіч холодом і вогнем, вона за якесь скупе десятиріччя відносного затишку (під московськими царями – затишку? Який вже випав, далі заповідатиметься на щораз гірше й гірше) спромоглася спочатку випростатися, а по тому – піти, здобувшись на власний стиль і лише їй притаманну харизматичність чину, почувальності, формовияву, бо тільки ідучи (загублений у вихорах світових побойовищ  минулого віку Аркадій Любченко з його «Вертепом» – як мотто і погук непроминального: «Ми лише просто кажемо: добра вам путь, ішовши») вільно буде спізнати Шлях, торкнутися Істини і прожити Життя. Саме з цієї причини, вочевидь, у «Ході праведних до раю» – ані цяти від колінкування, зіщуленості, святенницько-настрашеного змаління в поставах: для автентично-християнського образотворення, згадаймо хоча б за римські катакомби перших віків по Р. Х., за коптську ікону, як і за Тимка Бойчука з вражаючо-іконічним «Біля яблуні», «випростаність» також постає достоту характеристичною – так людині з колись перебитими ногами, яка по тривалій немочі спромоглася підвестися, нестерпною буде згадка про колишнє рабське служіння хворобам… Зведена ще в до-Батиєвому Києві і перебудована наприкінці 1690-х Троїцька надбрамна церква у вервиці найвершинніших оздоб «мазепинського Бароко» – перлом многоцінним: на славнозвісній тріумфально-панегіричній гравюрі Іларіона Мигури «Мазепа серед добрих діл своїх» (1706 р.) вона серед шести найвідоміших храмів Гетьманщини, збудованих або поновлених коштом гетьмана – між Військовим Микільським та Успенським соборами. Фресковий розпис її тим-таки схилком XVІІ-го віку зведеного кам’яного притвору – вістка з того ж часу, і то настільки особлива, що за інтенсивністю екзистенційної драматургії себе-проявлененя й себе-ствердження порівняти «Ходу праведних до раю» просто ні з чим: Кость Широцький (так  само – із «досовєцького» гурту правдивих поціновувачів нашого мистецтва) у знаній своїй книзі про київські старожитності спеціально застановлявся був на тому, що «только благодаря ей мы можем теперь составить настоящее представление о том искусстве, какое процветало в XVІІ в. в Києве и везде на Украине». А ще подивовувався цей один із перших ґрунтовних дослідників старожитньої української візуальності з того, що тамта мистецька з’ява «каким то чудом была пощажена». Воно й направду – «каким то чудом»: ходить за диво збереження, шалено-непрояснене в оперативному полі причинно-наслідкової логіки, бо ця єпіфанія з-посеред епохи, у якій, як писало кудлате московське божище Пушкін, «Украйна глухо волновалась. / Давно в ней іскра розгоралась. /Друзья кровавой старины / Народной чаяли войны», мала у відповідності з усіма свинцевими законами історії після Полтавської катастрофи бути знищеною, спаленою, стертою на порох, …надцять разів виклятою, і потопельні води забуття повинні були поховати пам’ять про неї довіку. Власне, з «мазепинським Бароко» і по всій Україні, і в Києві – особливо в Києві, який стережений був іродами і пілатами post-Орди з такою чорнопащекою ревністю, з якою не стерегли вони ніде й нічого – так і повелося, і де не встиг Петро-мучитель, там «доконати вдову сиротину» взявся навіть од нього навіть затятіший Сталін-батько. Із шести зображених на панегірично-урочистій гравюрі Іларіона Мигури храмів п’ять – знищені всуціль або перероблені в такий спосіб, аби Мазепиного там не лишилося й на денці: Військовий Микільський собор підірваний більшовиками у 1934-му; ними ж таки у 1935-му вибухівкою висаджено в повітря Богоявленський собор Києво-Братського монастиря, а 1941 – Успенський собор; Церква Всіх Святих над Економічною брамою Лаври хоча й достояла до нашого часу, проте з розписів поч. XVІІІ ст. там ні цяти не зосталося. Вознесенський собор у Переяслові (у Шевченковому «Сні»: «Собор Мазепин сяє, біліє,/ Батька Богдана могила мріє,/ Київським шляхом верби похилі/ Трибратні давні могили вкрили») втрапив в окремішню історію: рідна партія втулила туди Музей-діораму «Битва за Дніпро восени 1943-го» – недалеко ж Букринський плацдарм, де в провальних форсуваннях і погибельних гонах, коли сходили палахкучі  зорі рукотворного кінцесвіття і коли стала третина води як кров, а ще третина – як вариво смолисте, поклали трупом щонайменше чверть мільйона наддніпрянського впереваж люду золотопогонні сталінські маршали (позирком безживних очей під важкими повіками – їхні світлини, на яких шитво мундирів, розцяцькованих блискучими орденами, виє голодним звіром відчаю, пихи і в кістки увігнаного страху: тим опасистим тілам – «гробам мальованим», знову озвемося до афонського схимника із Судової Вишні, місця не землі не лишилося, їх після смерто-кремації зоставалося тільки у «крємльовскую стєну» вдовбати). Це щоб коли хтось зайде у Вознесенський – зразу йому перед очі ту кривавицю «в формє художесвєнной пропаганди» і з’явити, аби дякував  Великому хану за гору черепів, сиріч за «мірноє нєбо»…

Троїцька надбрамна єдиною вціліла у цілокупній повноті – архітектурою, сенсовістю, візуальною тямою, вціліла попри те навіть, що серед фрескових розписів її притвору – у композиції «Св. Іоанн Предтеча на чолі первосвящеників і воїнів» з тієї ж таки «Ходи праведних до раю» – збережено автентичне зображення Мазепи (усі не самі лише портрети гетьмана, а й герби його і всуціль все, що з ним пов’язане, нищилося повсюдно так, як одна Москва вміє нищити, а тут анатемований Мазепа дивиться на вірян – і то не тільки у притворі, а і з-посеред гурту зображених у композиції «Перший Вселенський собор» на західній стіні храму: Сергій Павленко у  найґрунтовнішій натепер студії, присвяченій Мазепиній іконографії, здогадно значить, що то ченці Микільського Больницького монастиря, якому церква належала, а було серед них багато і старих запорожців, які там віку доживали, поклали собі нікому не виказати таємниці – а якби і знайшовся де московський вислужник, то, гадаю собі, поговорили б вони з ним по-козацьки), попри  страшну пожежу 1718-го у Лаврі, попри те, що 1896-го синодальні попи проголосили український бароковий розпис у Лаврі «нєблаголєпним» і заповзялися його нищити (старожитні фрески, портрети давніх литовсько-руських князів, українських гетьманів, печерських ігуменів та архімандритів залізяччям зішкрібали зі стін Успенського собору, замінюючи вгодними опасистим архієреям мальовидлами делегованого самою «Імпєраторской Акадємієй Художеств» баталіста Вєрєщагіна – незважаючи на протести культурної громади, на Миколу Пимоненка, який тоді сказав, що такого варварства він у житті ще не бачив: понищили всюди, окрім Троїцької надбрамної, про яку ніби й забули), попри всі більшовицькі інвазії, сталінщину, шал інфернальних 30-х, «доблесних красних партізан» з вибухівкою, яка за кількасот метрів від Надбрамної 3 днем листопада 41-го перетворили на купу каміння Успенський собор… Звісна річ, вільно комусь припускати, що і першого, і другого, і …надцятого разу були на те т. зв. «об’єктивні причини», але надто потужно струменять тут повіви чистої метафізики: епохи залізних обрахунків і свинцевих підсумків зазвичай учеписті і навдивовижу вправні на ловах, вони не полишають втікачам і ослушникам жодних шансів, якщо тільки… Якщо тільки чужі очі «не побачили» і «не згадали», бо не мали вони бачити і пам’ятати – не їхній це був простір та й, на прикінцевий загал, не їхній рівень розмислу: якщо, скористаємося наразі мовою дисертаційних студій, пристати на цю гіпотезу, тоді складаються пазли і стає зрозумілим, чому сатанаїли скаженого Петра не догледіли і через що ціле невсипуще київське НКВД «патеряло бдітєльнасть». У хвалькуватого раціоналіста Анатоля Франса, який у речах, непідконтрольних позитивістському мейнстріму, міг бути і вражаюче доглибним, маємо оповідання «Прокуратор Іудеї» – про Понтія Пілата, літнього і втомленого життям, який снує у Римі балачку з котримсь із давніх знайомців: зі своєї служби у далекому східному краї він пам’ятає все до найдрібніших і непотрібних нікому деталей на кшталт якогось єрусалимського акведука, що його він затіяв був там будувати, з усіма масштабами модулів та висотами рівнів, але про Ісуса Назарея згадати просто нічого не годен. Вочевидь, там, угорі, написано було на сувоях хмар, що на певний час кесарі з прокураторами мають забути за вцілілий десь на самій околиці неозорої імперії гурт першохристиян… Так «забувають» за зерно, покладене в землю, так із тиші проростання прозорою пелюсткою  сходить на гіллі яблуневий цвіт… Історія з Троїцькою надбрамною церквою у перспективі свого метаісторичного сюжету відлунює погуком цієї-таки парадоксальної езотерики: «Стара Україна» мала посвідчити про рай – незгасною свічкою пронесена шерегом  запечатаних років і віків фрескова єпіфанія «Ходи праведних до раю» піднеслася тим дивом свідчення, апофатичним тайнописом, що ним Гетьманщина якраз у переддень досі нечуваного лихоліття знакувала «місту і світу» нею про-мислену і пережиту візію християнства як етосу, покликання і посвяти. Крізь віки мовчазні і століття велемовні світить теплий вогник її, і в нам посланій як покара чи порятунок добі, коли розпадаються царства і падають мідяні володарі, коли гуркоче каміння на Сході, коли приходять з-за обрію, із країв незнаних пророки, тирлуються вулицями, тлумачать книги, просять дещицю милості в середохресті вулиць і палять «Приму» натщесерце, не гасне він.

Бо не сторониться не-спізненого безмежжя, а простує йому настріч… «Соберет избраннія свои от четырех вѣтров» (в Огієнковому перекладі «Євангелія від Матвія»: «І пошле Ангелів Своїх Він із голосним сурмовим гуком, і зберуть Його вибраних від вітрів чотирьох, від кінців неба аж до кінців його») – ці слова побіля «ветхого деньми» Бога-Отця на склепінні притвору,  де світло брижами, текучими, як вода, де шурхіт крил важких і поклик тендітних сурм, змішуючи часи і тлумлячи визначену констатаційність тривких нарацій, вказують на керунок божистого одкровення та (чи?) людської заохоти. У суті речі, вони правлять за екзегетичний код, ту, за Іоаникієм Галятовським, фему (у «Ключі розуміння» він нагадує: «фема… єст фундаментом всього казання»), яка збирає синтагми і сенси в єдиний потік софійної темпоральності. Мале, що піднеслося більшим за велике, локальне, у яке годі вмістити нескінчене, часткове, побіч якого змалілим (або й мізерним) бачиться усе ціле, реєстрове, визначено-констатаційне – вузький простір притвору Троїцької надбрамної (путь і повинна бути тісною: «Старцю чесному Івану, що в Афонській самотині шлях важкий, тісний верстає», – це з «Івана Вишенського» геніально-видющого Франка), охоплений буряним шалом вихорів-вітрів, повниться сферичною цілокупністю незміряних обширів вселенської космогонії: на прикінцевий загал, якщо тлумачити «Ходу праведних до раю» як  з’яву текстуальну (а саме в такий спосіб і належить її прочитати, бо в час, коли вона постала, слово-образ і слово-текст стверджувалися в концепційно-антитетичному синкретизмі досекулярного розмислу), то розпочате модусом дійсності як парадоксального пере-живання герменевтичне коло неодмінно вивершиться універсалізуючою тотальністю – багаторівневим символом. Концептом. Клейнодом.

Зрештою, таки клейнодом, і питання назовництва має наразі значення першорядне (за Гадамером, проблема полягає не в тому, як вийти з герменевтичного кола, зрезигнувавши і збувшись абищицями – зазвичай, риторично-вправними, а як у нього правильно увійти: навздогін класику вільно хіба додати – увійти і побачити явлені тільки тобі шифри феми, езотеричного паролю, каналу зв’язку): знати, що саме це слово – клейнод! – у засягу семантики  якого питома наша тожсамість (народна пісня про останні роки Запорожжя: «Не на теє, миле браття, я Січ руйнувала, ой щоб я вам ваші землі, клейноди вертала») сусідить-перегукується із акустикою ваблячо-Іншого покликання й вибору («Там, між пожовклих книг, найкращий мій клейнод, /Лежить автограф двох Горацієвих од», –  із Зерового неокласично-олександрійського «Елій Ламія»), чи не найбільше надається для вирозуміння тайнопису метафізичної кодації, із титлом якого пішла «у мандрівку століть» ця шалено-розкішна своїм серафітичним герметизмом фрескова дивовижа. Клейнодом доглибно національним у тривкій тяглості українського означення (згадаймо й за емпірику: «козацька нація» була в мазепинську епоху легітимним поняттям європейського політичного дискурсу), і клейнодом вселенським, уречевлена «кореневість» якого навдивовижу пластично вивершується трибом летючо-понадземної офіри… Замість строгої аскези на московський копил взятого візантійства з його громаддям гір у щільному золоті непорушного безруху або готичних надламів скривдженого та заздрісного духу, позначеного печаттю босхівського кінцесвіття (раз-по-раз тиражовані мас-медійною ужитковістю «вози сіна» та «сади утіх» цього маляра присмеркової еклектики у порівнянні з головокружною апофатикою «Ходи праведних до раю» – навдивовижу відкриті звабам комерційної калькулятивності і, на прикінцевий загал, ужитково-площинні, подібно до  того, як вражаюче площинним у сторіччі вже XX-му постає епігон Босха Сальвадор Далі з його кумедними потугами на трагічність у зіставленні, наприклад, із писаними справді для вічності картинами молодого Олександра Саєнка) на фресковій просторіні притвору Троїцької набрамної – пагорби, поля, ріки у розкішному літеплі біосу, просвітлено-піднебесного і достоту нашого, впізнавано-земного (бо інакше не визирали б з тамтешніх едемських вод русалки – «создание украинской мифологии», як не забуває нагадати по-доброму спостережливий Кость Широцький), а звірі тут чудні й нетутешні, бо такі тільки й мають бути насельниками первозданної повноти, коли тендітними нитками поранкового плетива снувалися рядки Книги Буття (За-Буття? Перед-Буття? Понад-Буття?), звістуючи, як насадив Бог рай на сході… І разом із тим – клейнодом розкуто-всесвітнім, який, ніби ключем, одчиняє обрії ставання і зростання, не-скуті межами, умовностями, навіть етнічними константами (чи не проявлюється українство у горизонті своєї збулості достеменною всевітністю – як на картині Івана-Валентина Задорожнього «Вселенська вечеря»? рядок із народної пісні, що його у своїх «О некоторых символах в славянской народной поэзии» наводить Олександр Потебня – «ввесь світ-ураїну кругом облітала» – дає вдячний матеріал для розмислу над цим питанням): у потоках вітрів, що віють від чотирьох кутів Ойкумени, виповнюючи собою все і лишаючи незаторкнуту просторінь для всього, проходять землею лики  «преподобних», «мучеників», «дівствениць», «царів», «пророків», «святителів» – у піднесених кшталтах довірливої і мудрої казковості, у завірюсі барвного раювання, у гідності особистісного служіння, яке завжди рятівне (так само, як панування чи рабування – одвіку погибельні). Їхня харизматичність – маєстат божистої всеохопності, їхня  тяма – світ поза краєм, їхній обшир – Нове Небо і Земля Нова…

Назагал беручи, у перспективі «наближення дальніх» ціла типологічна сенсовість того цивілізаційно-культурного феномену, яку називають «Мазепинським Бароко» (не забуваймо, що воно, за Чижевським, найповажніше спричинилося до «сформування української історичної долі») взорувалася на овид раювання – на його віддалену наближеність і близьку далину, на смак і барву цього в коштовній чаші піднесеного трунку, вщерть повного сильною, як смерть, любов’ю. І вочевидь, ходити має в цьому випадку не за саму лише Троїцьку надбрамну церкву (хоча вона – клейнод над клейнодами, тут годі щось заперечити: одначе, не була б і вона виповнена такою поліфонією розкутих сенсів, якби ішлося тільки за її самотинну окремішність), а за ту, назвемо її за Ортегою-і-Гассетом, «волю до Бароко», яка в нашій ситуації ставала тотожною вслуханню в погук цілого світу неспотвореної Альфи й Омеги… Десь цей погук був не усвідомленим, осягненим тільки інтуїтивно, десь вияскравленим та відрефлексованим чітко і виразно, одначе модальності його часопросторового пере-бування й розпросторення неодмінно поставали тим спільним знаменником, який  форматував контекстуальний простір екзистенційно-культурних артефактів. Не вдаючися до надмірної деталізації, вільно буде сконстатувати, що відтоді, як у народному себе-виявленні стиснено-зайшлий етнонім «Русь» було замінено розгонисто-автентичною самоназвою «Україна» (ходить саме за спільнотне, а не станове формо-усвідомлення історичної фактології: у його системі координат – метатекст народної словесності з його думами та історичними піснями вказує  на це безпомильно – Україна як соборний сакрум постає в епоху народження степової козаччини, підноситься титлом і твержею над потоками часів у кривавому бенкеті Хмельниччини і здобувається на повносиле «ім’яслав’я» у час, коли Мазепа зводив церкви та фундував колегіуми… і коли, як свідчить об тім в одній зі своїх епістол Пилип Орлик, полковник прилуцький Дмитро Горленко, упившись чорним варевом «московської отрути», говорив у Києві сивовусому гетьманові, який ще вагався, не знаючи, у який бік ставити вітрило: «якъ мы за душу Хмельницкого всегда Бога молимъ и имя его блажимъ, что Украину отъ ига Ляцкого свободилъ, такъ противнымъ способомъ и мы и дЂти наши во въчные роды душу и кости твои будемъ проклинать, если нась за гетманства своего по смерти своей въ такой неволи зоставишь»), переживання Раю як незворотного початку, щораз повторюваного в кожній цяті путівця з його просторами, полотнами, притчами і повабами, та раювання як фрескової оздоби посеред-і понад «колом земним» в усій духовій варіативності цих мета-модусів – від спогадності в замилуванні довкіллям до витлумачення їх не-проявленою можливістю екзистенційного буття реальної історії – уркальнилося центральним питанням у проявленні та візійності терену з примислительним найменням «Ук-РАЙ-іна». Раювання, тлом до якого – стрімка й невідворотна навала вогню, бо в українській історичній ситуації навіч визначальним окреслювалося те, що у віддалених від земної вісі краях млоїстого Окциденту причинково і психологічно насвітлилося пізніше чи не на ціле сторіччя – у шифрах поетичної кодації взорованого на перегуки регістрів межового пере-бування штихаря й анахорета Вільяма Блейка, якого, у суті речі, ніхто із сучасників так і не зрозумів («Дорога крайнощів веде до храму мудрості» або «Розважливість – це багата і бридка стара дама, приваблива в очах лише того, чиє ім’я – Безсилля» – це з нуртуючої протоплазми сенсів його «Шлюбу Раю та Пекла»): коли серафітичне прикликає своїх святих, то й інфернальне розпачливо волатиме до своїх адораторів. Інакше кажучи, на топос понад-земного Саду (прикметно, що на старих українських іконах рай – то майже завжди Сад, і лише дуже незчаста – місто, тобто Небесний Єрусалим: у такому наближенні-віддаленні Валикої та Малої есхатологій розгортається унікальна явищність містерійної харизматики українства) вказує не чепурненький підлісок благочестивої побожності, а розгойдана хитавиця прірви.

№18 (206) 8 вересня 2017