Григір Тютюнник: продовження письменницьких розмислів

 

 

Після публікації «Мануйлівського записника» Григора Тютюнника (УЛГ, чч. 3, 4 за 2018 р.) О.Неживий надіслав ще один  підготовлений ним і досі не друкований архівний текст нашого визначного майстра слова. Пропонуємо його до уваги наших читачів.

Разом із матір’ю шестилітній Г. Тютюнник приїхав у селище Щотове неподалік теперішнього міста Антрацита Луганської області в сім’ю дядька Филимона Васильовича Тютюнника. Рідне село Шилівку на Полтавщині вони покинули після того, як на шостий день слідства, тобто 5 грудня 1937 року, Особлива трійка УНКВС по Полтавській області винесла ухвалу: „Тютюнника М.В. заключить в исправительно-трудовые лагеря сроком на десять лет”. Спочатку Михайла Васильовича Тютюнника заслали в Сороклаг (м. Сорокськ Кіровської залізниці), в січні на Біломоро-Балтійський комбінат (м. Медвежогорськ, Карелія), перед війною в Усольлаг (м. Усольськ Новосибірської області), тобто в „Сибір неісходиму”. Тринадцятого квітня 1943 року М. В. Тютюнник помер. До рідного села він так і не повернувся. Реабілітований Полтавським обласним судом 29 грудня 1973 року.

Ще 1929 року молодший із братів Филимон одружився із вчителькою початкових класів Наталією Іванівною Рябовецькою, яка була родом із Троянівки Зіньківського району. Переживши голод, розкуркулення, насильницьку колективізацію та початок репресій у рідному селі й передчуваючи їх подальше наростання, вони 1935 року виїхали із Шилівки на Донбас. Там Наталія Іванівна працювала вчителькою початкових класів та української мови і літератури, а Филимон Васильович бухгалтером у місцевій школі. Жорстокий час не міг відібрати людяності й милосердя в добрих людей. Такими й були дядько і тітка, які взяли на виховання малолітнього сина „ворога народу”. Незабаром мати влаштувалася працювати на шахту, та дядько порадив повертатися до села, бо там лишилися недоглянута хата, город. Маленький Григорій залишився в дядька, почав відвідувати школу, тут уперше прочитав книжки українських і російських письменників – у сім’ї Тютюнників любили художнє слово. Дядько по-справжньому був залюблений у літературу, влучне народне слово. Пізніше, в оповіданні „М’який”, будуть вдало виведені риси його характеру: „…дядько майже не буває самим собою, він завжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїх колишніх односельців”.

Читайте також: Пресвятий дух рідної землі

Коли розпочалася війна, дядька мобілізували в армію, а в тітки 29 жовтня 1941 р. народилася донька, яку назвали Вірою. Жити на Донбасі було дедалі важче, надто ж коли прийшли німці. Отож вирішили всі разом добиратися на Полтавщину. Однак Григорій вирушив до Шилівки першим, бо туди теж поспішала їхня сусідка тітка Мотря. Сталося це у вересні 1942 року. А через місяць приїхала й Наталія Іванівна з донькою.

Після закінчення Зіньківського ремісничого училища Г.Тютюнник недовго працював на Харківському  заводі імені Малишева, а, повернувшись до села, виконуючи тяжкі, а то й принизливі роботи в колгоспі. Тому вирішив їхати на Донбас – край дитинства. „Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.”.  Після Миронівської ГРЕС приїхав у селище Щотове, де мешкав у дядька й тітки. а працював на будівництві шахти №30, потім автослюсарем у автоколоні при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори”.

З листопада 1951 року – чотирирічна служба радистом на Тихоокеанському флоті. Там посилено займався самоосвітою, особливо математикою і літературою, навіть зміг відвідувати вечірню школу бухти Находка і Владивостоцьку вечірню школу №1, де й завершив семирічну освіту. Одним із найважливіших літературних джерел періоду служби на флоті є записник письменника, що зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. У тексті цього записника відсутнє будь-яке датування, однак за змістом можна встановити, що хронологічного ці нотатки належать до років служби на Тихоокеанському флоті (1951–1955).

Записи, які переважно велися російською мовою, розпочинаються з описів бухти Владивостока; згадуються деякі географічні назви: затока Петра, бухта Золотий Ріг, а також різноманітні враження від моря. Деякі записи свідчать про тодішню самоосвіту. Особливий інтерес викликають ті нотатки, які тяжіють до художнього стилю, а за жанровими ознаками наближаються до етюдів (Див: Тютюнник Григір Бути письменником: щоденники, записники, листи / передмова, упорядкування О.Неживого. – К.: Ярославів Вал, 2011).

Саме про це й говориться в нотатках Григора Тютюнника, які умовно назвемо «…ради щирої сповіді». Їх хронологію визначаємо за ключовою фразою – «за дванадцять років роботи написалося мені близько трьох десятків оповідань і три невеликі, теж схожі на оповідання, повісті». Тобто йдеться про другу половину сімдесятих років минулого століття, коли вже були написані повісті «Облога», «Климко», «День мій суботній». А четверта – «Вогник далеко в степу» (першодрук: «Дніпро», 1979, №3).

 

Олексій НЕЖИВИЙ

 

 

«…Ради щирої сповіді»

Григір ТЮТЮННИК

 

В одному єдиному листі до мене, якого я одержав за чотири роки  важкої служби від рідної людини,  дядько мій, що був мені і другом і батьком водночас, писав так: «Плем’яше! Оці дві сторінки послання до тебе я складав шість тижнів і на сьомий, слава Богу, закінчив. Хто і навіщо видумав папір? На нім слово мерзне і кутається в сірячину. Повертайся швидше.

Тридцять три дні й тридцять три ночі буду розповідати тобі все, що знає моя сива голова. А за листи вибач – більше не писатиму, бо це для мене тяжкая каторга».

Додам до цього, що розповідати дядько ніколи не втомлювався і розповідав так образно, з таким смаком, щодо форми і витонченості думки, що коли б усе те було написано на папері, то найсуворішому редакторові робити там було б нічого. А діалоги? Сім, десять мужиків могли брати участь у дядьковій імпровізації, і в кожного своя інтонація, свої слова, навіть паузи оті артистичні «фігури мовчання» – свої.

На превеликий жаль – все це без жодного кокетства, а тільки ради щирої сповіді – у спадок мені  дісталась небагато від другої дядькової риси, зате від першої – чимало, більш ніж треба для душевної рівноваги.  Річ у тім, що теж не люблю писати – ні листів, ні оповідань. А те, що вони все ж таки пишуться, то є наслідки автодиктаторства, а не спокуси.

Ото ж не випадково за дванадцять років роботи написалося мені близько трьох десятків оповідань і три невеликі, теж схожі на оповідання, повісті. Все це робилося дуже повільно і чим повільніше, тим більше було радості від слова, образу, форми. Надто ж форми, можливо тому, що вона завжди давалася і досі дається мені найтяжче. Обмовлюся, одначе: не ту форму, що приховує собою мізерний зміст, а ту, що підносить його до «мучительно» прекрасного звучання. Фраза, а чи й цілий твір, оголена, як нерв, є, на мою думку, вершиною змісту, а отже й форми. Будучи свято переконаним у цьому, я схиляюсь перед дещо зухвалим афоризмом, як для окремої особи, а не для всіх, думкою Григорія Сковороди: «Бери вершину і матимеш середину». Інакше не варто (гріх!) і за перо братися.  Навіть навпаки – від нього треба тікати, доки стачить сили. Можливо, це максималізм, явище, звісно, хворобливе, неврівноважене. Можливо.

Але я згадую зараз свого товариша по військовій службі і думаю: ні. Це почуття найвищої відповідальності, а отже громадянське почуття. Служили на той час (1953 р.) на узбережжі Тихого океану. Товариш уже спокусився був «творчістю»  (як нам обом тоді здавалося) і писав вірші, а я у вільний від вахти час намагався, сидячи на сопці, описати не мало і небагато – океан, його безкінечну мінливість у кольорі, сонце над ним, тумани густо білі й, здавалося, такі тверді, що по них можна йти…

І от одного жовтого осіннього дня, захопивши в бібліотеці один приблудний том (більше їх не було) «Летописи жізні и творчества Толстого» і «увольнительние  запіски», ми пішли в сопки, щоб там серед тиші й самотини читати. Натрапили на листування Толстого з власною дружиною і були до краю вражені: Лев Миколайович писав листи не звідкись, а з першого на другий поверх свого яснополянського маєтку, де мешкали!

 

Підготовка тексту, переднє слово О.Неживого. Публікується за автографом уперше.

Малюнок художника Василя  Березового