Вознесеними владичо й урочисто
приземкуватою вертикаллю печі, у твердому мурованому лоні якої – стовп вогню й
плащаниця ярого жару; звідтам, з цього осердя, із викладеної кахлями гори Меру,
розливається закутками хати життєдайне тепло. Глинистою субстанцією вкарбованих
у просторі кахлів архетипових першоз’яв переповідає воно афористично-притчеві
сюжети написаних і не-написаних, прочитаних і не-прочитаних у засвітах новел,
достоту за Боккаччо і Стефаником.
Полив’яна тотальність квадатових поверхонь перегуком барв звістує
сенсовість водночас цілокупно й дискретно, від ужиткової фрагментарності
відразу ж розгортаючись у стрімкий наратив автентичної історії – нехай
непроявленої, нехай в інобутті лише екзистенційно-можливої, але від того ще
доглибніше української. Бо на чотирьох обширах Ойкумени кахлі вже скілько віків
правили – а мо’ й нині правлять?– за досконалі маркери меж і кордонів
українського материка: на козацькому Подніпров’ї знакувались засаги їхнього
невідцвітного дива високою монохромністю кольору і пружною ритмікою аскетичного
орнаменту, взорованого на прозоро-тривкий і відчайдушно-кінцесвітній сакрум
козацької думи, у сіверянських гніздах старої Гетьманщини вабили вони нестерпною
легкістю буття припізнілого Бароко, трохи емблематично-легковажного, але завжди
затишного й гостинного, на Гуцульщині бростились оспіваним згодом Антоничем
буянням біосу, розгортаючись вільною імпровізацією іконостасних рядів з
вертепною звабою побуту й «бурлескного низу», павами й соняшниками, орачами з
люльками і меланхолійними мисливцями з крісами… А простір – він дочасу німував
в езотеричній шахівниці печі гоміном стихій і субстанцій, магією сьогодення й
метафоричною первозданністю минулого, назагал беручи – цілим буттям,
«розписаним» на кахлі, як викшталтуваний поетичний текст – на рядки й синтагми.
Століттю
двадцятому, що воно затятою симетрією одностроїв – чвалом очманілих юрм і
наваксованими чобітьми «уполномочених» – нищило крихку гончарну симетрію
українства, ходило саме за повноту простору, за достеменних її свідків, а
заразом – і провісників: кахлі мали пощезнути – як релікт неупокореної дідизни.
І коли інтелектуальна спільнота фундаторів часопису «Простір», пощезлого нині,
як і майже все у нас справдешнє й непофальшовано-чисте (Валерій Сніжко, Сергій
Жижко і світлої пам’яті Валерій Ілля та Микола Маричевський – прецікава і досі
ще належно не поцінована київська квадрига на зламі порубіжного ІІ-го та
підсумкового ІІІ-го з шерегу тисячоліть) посеред шумовиння глобалізаційних
потоків заповзялася повертати громаді незлецьку і вельми пожиточну звичку до
мислення простором і в просторі, апофатично вияскравлюючи засадничу тожсамість
сюжету і символу, абищиці побуту і
тотальності національного терену, вона
неминуче мусила світоглядно взорувати на структуровані коди тамтої, як
назвав би її Пауль Клеє, «керамічної містики» кахлів. Питомо-української, а
заразом і універсально-всесвітньої. Фемінно-розкутої і маскулінно-твердої. З
якою у чоловіка, про якого наразі йтиметься – у позначеній карбом розширених
очей спільноті «Простору», де зійшлися схимники й анахорети, мандровані дяки та
несхибні хуторяни, він правив за Гендальфа – відуна, топографа й укладача мап
загроженого Середзем’я – стосунки особливі. І то не постмодерно-минущі, а
провіденційно-тривкі…
Валерій,
син Володимира та Євгені Сніжків, якому випало народитися в іншому столітті й
іншій державі, якщо вже користатися мислеформами культурно-цивілізаційного
дискурсу туманного Альбіону (знати, що Гендальф у Толкіна – у суті речі
архетиповий бритт), мав би путь свою верстати в зовсім інший спосіб, бо сума
визначених доданків повинна була у висліді дати когось на кшталт справедливого
розбійника Робін Гуда чи авантюрного пірата Френсіса Дрейка. Не білі стіни
сільських хат, замріяні верби над ставом і духмяний лепешняк на глиняній
долівці відкладалися слідами незатертими в його дитячій пам’яті, а духи
просякнутих цвіллю підвалів і захаращених горищ, полоненні німці на
післявоєнному Хрещатику, підліткові спільноти з культом фінки і єдиною в тому
соціумі твердою валютою – поштовими голубами. Тож декорації для мізансцени
вибудовували не лагідно-сумирний дідусь Нечуй-Левицький або соцреалістично-правильний класик Гончар, а патентовані
богем’ярі Селін та Уляненко з їхньою споночіло самотою вулиць і небезпечними
подорожами на край ночі: «подросток Снижко», як і лімоновський «подросток
Савенко», був «шкєра» – вуличний боєць з майже гемінгвеєвським кодексом і
відточеним у десятках бійок культом чести – єдино рятівним у просторі, що
металевим голосом Левітана судомно стискав пальці на горлі. Сталін жив, Сталін
помер, снували вожді і відходили люди, черги біля крамниць були нескінченними і
мовчазні перехожі на вулицях квапливо ховали погляд, а красиві дівчата лишалися
недосяжними, як кіноакторки у фільмах італійського неореалізму… Проте там, де
чеснотою було насамперед вижити, Сніжко зміг ще й набутися – відчайдушності, на
межі фолу, коли йдеш прямо, коли дивишся очі в очі, коли знаєш, що не дбаєш ні
за майбутнє, ні за старість яку якщо й зустрінеш, то з добряче перемеленими
кістками… Той досвід надасться йому, коли він блукатиме Алтаями й Тянь-Шанями,
вивчатиме флору тропічних регіонів, підніматиме 90-го синьо-жовтий прапор над
Київрадою і першим у 94-му (натоді якраз припадали 35-ті жалобні роковини
атестату в Мюнхені) пронесе вулицями Донецька портрет Степана Андрійовича
Бандери (то суто Сніжкова неодмінна «фішка» – додавати по-батькові до імені
Провідника ОУН).
Але
то буде потім – за привідчиненими дверима залізної епохи, коли наш персонаж,
відклавши набік фінку і випустивши в небо голубів, відкриє для себе терен,
простір, квіти і географічні мапи. Схилком сльотавої осені постреволюційного
69-го у припортовому шинку латвійського Вентспілса (для совєцьких людей місцини
майже забугорно-європейської, де хіба «Мосфільму» належало знімати кіно про
контрасти капіталізму), збавляючи час горнятком справжньої кави та ностальгуючи
за Сартром, який ще рік тому закликав студентів Сорбонни «наважитись і
стрибнути», йому – невипадково й прогностично, як з’ясується згодом! – впали в
очі розкішні кахлі печі біля шинквасу. Не українські, звичайно кахлі, бо де б
їм там було взятися, а по-окцидентальному гонорові, як і все в тій
недоокупованій Прибалтиці, що вабила неофітів «Ризьким бальзамом» та ошатними
вуличками середньовічних середмість… І почне снуватися нитка інтелектуального
сюжету, і забринить розлитий у повітрі погук великого світу з морями,
суходолами, мандрами народів і невзисканою історією, коли умовними стають межі
й кордони, коли, за Оленою Телігою, про яку Сніжко тоді ще не чув, небесною
синьою барвою прочиняються «наростіж вікна»… У суті речі, справжні ініціації
здійснюються в короткому спалаху миттєвих єпіфаній, і йому в тій точці часу й
простору так виразно, як ніколи до того, відкрилось явлене навіч людям
волхвинської традиції: самий лише активізм поза засягом метафізичного
переживання й осмислення – то риторика відчаю. Іншими словами, «шкєра» вперше
починає «приміряти» крислатий капелюх Гендальфа.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Він
обирає фах фітопатолога – з одного боку, ступаючи у добрий батьків слід, але
ходило не лише за це: в інший спосіб ніяк було акліматизувати у сутінках
монструозного совкового гмаху вітальний нонконформізм «дітей-квітів». А Сніжко
поч. 70-х був справдешнім хіпі, тільки не нью-йоркського, а київського взірця:
з демонстративно-викличною поставою і ніби спеціально для фотооб’єктивів
«наружки» КГБ плеканими довгими «шевченківськими» вусами. А коли треба було
– то й кількома «фаустпатронами» (пляшками
з вподобаним народом пролетарським портвейном) за поясом. Публікує ґрунтовні
роботи з фітодизайну, одним з перших в цілому Союзі розробляє концепцію зимових
садів, наповнюючи простір зелом і життям, а не риторикою й гаслами.
Здобувається на ім’я в науці: попри все, тогочасна Система вміла поважати
професіоналів. І, може, для самого себе несподівано, поблукавши світами,
віднаходить Україну, тотально винищити нестримні біоценози якої, її хурделицю
мальв і килимарську рясноту чорнобривців навіть всім кремлівським чортам було
не під силу. На схилку 80-х громадить перші незалежні екологічні організації,
формує «Зелений світ», від 93-го ставить плече світлої пам’яті Славі Стецько у
розбудові КУНу, очолює Наукове товариство імені Миколи Міхновського. Плекає
націоналізм чистого і високого карбу – без сухозліток попсових амбіцій, не
зганьбивши себе ні набутими маєтностями, ні депутатським мандатом.
Одначе
від середини 90-х нестримно вабити Валерія Сніжка починають не хитавиці нехай і
найдовершеніших програм і переможно-партійних стратегій, а ті прапервні, із
«зерен» яких цілокупність національної бутності проростає: філософія
трипільського образотворення в оптиці національного міту і
природно-антропологічні чинники формування архетипових прикмет степу;
методологія співвіднесення археологічних артефактів та писемних з’яв
праукраїнства з креативною парадигматикою етнодизайну; євхаристичний засяг
питомо-наддніпрянського образотворення і надривно-драматичні дисонанси
західноєвропейських візуально-мислительних практик. З’являються прецікаві його
есеї – впереваж на шпальтах «Українознавства», «Образотворчого мистецтва» та
«Артанії», постає гурт «Поступу»… А в своїй «каюті» –.маленькому, на повен
зріст і не підведешся, горищі збудованого батьком в епоху радянської
архітектурної аскези «дачного домика» на прикиївській Чубинці – Гендальф кладе
щільне мереживо рядків на рукописні аркуші своїх перших книг, які…
Які
не провокували неодмінного натепер для пишучої братії «шкандалю», що його
батіжком узвичаєно підганяють кволу шкапу промоції, як і не потрапляли вони до перехняблених
реєстриків українських best-ів. І натренованим у такім ділі читальникам не
судилося влаштовувати штовханину біля стенду, при якому автор, сановито возсідаючи, «проводить
автограф-сесію». «Нариси з психо-етнічної екології України», «Ідеологія
Терену», «Брама», «Природний міт для українців. Книга І. Шлях», «Навчання в
красі», «Українознавство: природна психо-філософська концепція», «Творчість
через символ» – майже незнані загалу, блукають ці книги світами, маючи наклади
малі або надмалі (деякі з них з’являлися всього в кількох десятках копій),
«осідаючи» десь у шкільних бібліотеках так вподобаної нині Сніжком Нагірної
Гуцулії чи по приватних книгозбірнях обраного кола. Вони німують високо і
шляхетно, і надто гонорова у них постава, аби вони по-лакейськи припрошували до
себе; їм потрібен співрозмовник, а не одновимірний споживач, який придбає на
«книжковому ринку» щось для заповнення пластмасової упаковки свого вільного
часу. Натомість ті, кому, за «Упанішадами», «буде про що поговорити біля вогнища»
– або подейкувати біля печі, викладеної кахлями славного майстра Олекси
Бахматюка – віднайдуть там мислеформи й ейдоси випрозореного українознавства,
яке тектонічно зміщує і поліфонічно співвідносить – світи і виміри, знайдене і
зникоме, дзенівську «Залізну флейту» і безпечальну самоту українських шляхів,
простуючи якими, так легко розминутися зі щастям, і так важко – з історією.
«Ностальгія:
Метелик» – перший надрукований роман Валерія Сніжка, що
його цьогоріч благословляє у світи Видавництво імені Олени Теліги – тчеться
розкішним шитвом на тугих полотнах тієї ж невідворотної історії в
горизонтальних її марнотах і
погибельно-вертикальних осяяннях. Затужавіла до хрускоту пальців епоха
брежнєвізму з психушками для інакодумців, імперіалістичними війнами в Афгані і
ще Бог знає де, та партійними праведницями, які після полум’яного виступу на
офіційних зборах поринають у мрії про брутальний секс із черговим коханцем,
Британія доби Діккенса з її кримінальним світом «на споді» первісного
накопичення капіталу, героїчна авантюра піратів на широтах між Старою і Новою
Англією, криваве борсання Другої світової і заціпенілий мороз підмосковних
полів взимку 41-го, жаска автентика
постчорнобильського українського Полісся, лісами якого сновигають тіні вовків і
людей, тропічна природа, надто розкішна для того, аби мандрівник там вижив,
правлять за топоси для розгортання Стіжкових філософем, такою ж мірою
непофальшовано-справжніх, як і символічно-умовних. У парадоксальний спосіб тут
відлунює щось з акустики «Мобі Діка, або Білого кита» Германа Мелвілла (Сніжко,
до речі, як і великий американець, також смакував солоною водою океанів) та
культового «Польоту над гніздом зозулі» Кена Кізі, інтенції, так вподобаної
«дисидентствуючими» інтелігентами наукової фантастики та видива, скроєного за
кінематографічними взірцями готичного роману, сусідять-перегукуються з
естетичними транскрипціями його, наратора «Ностальгії: Метелика», дитячих мрій
та підліткових фобій. Ностальгійно-подаленілих у пам’яті і легких, як метелик,
що він помахом крил пересуває світи,
адже ще знаний давньокитайський мудрець, прокинувшись, ніяк не міг збагнути, чи
він Чжуанцзи, якому наснилося, що він – метелик, чи він метелик, якому
наснилося, що він – Чжуанцзи. І все екзотичне вариво присмачується терпким вином
есеїстичних розмислів – часом вражаючих своєю езотеричною глибиною, часом
по-школярському невправних…
Назагал
беручи, Валерій Сніжко прийшов до чительника з текстом, із якого сам втікає та
й іншим також пропонує втекти. Втеча –
домінанта естетичних модусів його роману: тут повсякчас втікають
персонажі – з радянських лікарень, з радянських дослідницьких кораблів, з-під
англійської шибениці та від затишку київського середмістя, тут оповідач втікає
від чітких дефініцій стилю та визначених стратегій образотворення. Фретнинк (в
американському слензі – божевільний), тобто той, хто по-справжньому здатен на
втечу –
по-особливому «промовляючи в своєму романі це слово, письменник вочевидь
має що відповісти адептам ужиткового
світогляду, згідно з яким бунтувати треба лише в молодості, а потім до самої
смерті все розумнішати й розумнішати.
…В
редакції одного з часописів, куди автор цього скрипту кілька років тому відніс
свій есей, він почув: «Ти такий же ненормальний, як і твій Сніжко». Не скажу,
щоб йому, автору, так вже залежало на компліментах, але цей він зацінив.