Гаряча кухня від Миколи Холодного

Шановна редакціє!

Вашу газету передплачую лише кілька
місяців, але вже встигла зрозуміти, що передплачуватиму її й надалі. Власне, як
і «Літературну Україну», без якої теж не уявляю свого літературного буття.

Навіть устигла сформулювати для себе
певні «за» і «проти». Перших, звичайно, більше, але певна категоричність
окремих публікацій викликає щонайменше сумнів. Як-от ексцентрична стаття Тетяни
Сосновської (ч.10’2010): хоч я особисто завжди буду вдячна за її допомогу в
моїх дослідженнях життя і творчості Павла Тичини, але зовсім не погоджуюсь,
ніби музею в Пісках «немає», ніби всі ті люди, кого вона в статті очорнила, не
перейняті збереженням пам’яті про Поета. Там явно все складніше, і щоб
розібратись, потрібна як мінімум ще бодай одна, інша точка зору. Принаймні мої
власні відвідини Пісок, знайомство з пісківчанином, лікарем і краєзнавцем
Дмитром Сидоренком та іншими Тичининими земляками це посвідчують.

Переборщили, чи пак «перехолодили» Ви,
як на мене, і з пропагуванням життя і творчості Миколи Холодного. Хоч тут уже
маємо нарешті різні точки зору. Наче й багато в чому можна погодитись і з п.
Іваном Малютою, і – з Олегом Чорногузом, але чи нема цікавіших, менш
дріб’язково-заздрісних, менш хворих письменників, що саме на Холодного
витрачається дорогоцінна газетна площа?

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Утім, істина й справді народитись може
саме в дискусії. Може, і я вдаюся до крайнощів? Адже ж відгукнувся колись
Микола Холодний на моє запрошення написати спогади до збірника нових, не
заідеологізованих спогадів про Павла Тичину («З любов’ю і болем», К., 2007)?
Адже ж писала я колись передмову до підготовленого ним рукопису книжки «Сто перший
кілометр»? Писала, щоправда, на його настійливе прохання і після кількох
настирливих нагадувань. Не отримала, правда, у відповідь ні подяки, ні
обурення: очевидно, п.Микола чекав чогось хвалебнішого і явно розчарувався
всього-на-всього «Гарячою кухнею…». Але ж писала добросовісно, уважно
дослідивши не тільки рукопис, а й усі попередні збірки, й намагалася
дотриматись отієї «золотої середини»: і відвертою бути, і – делікатною…

Зрештою, може, її, цю, здавалось, уже
навіки «поховану» передмову якраз і доречно оприлюднити саме зараз, в руслі
Вашої «гарячо-холодної» дискусії?

Вирішувати, звісно, Вам. Але ту колишню
статтю, ні в чому її не міняючи – отак, як надсилала свого часу самому
Холодному, – Вашій увазі все ж пропоную.

 

З повагою Марина Павленко

21.06.2010

 

Любий
читачу!

 Трохи ніяково наразі до тебе звертатись – як
отому невдатливому музейному сторожеві, котрому випадково доведеться провадити
екскурсію для позапланових відвідувачів. З одного боку – директорові музею не
зважуєшся відмовити. З іншого – не хочеться зганьбитися перед гостями: надто-бо
шановані й титуловані, хоча б тому, що – ходять по музеях.

 Не засмучуйся дуже: часом і думка сторожа може
бути цікавою. Вже тим цікавою, що він дивиться на речі не тільки за дня та під
час офіційних прийомів.

 …Е, ні, даруй! Здається, екскурсія
відміняється. «Те, що в музеї, те вже поза межами життя. Хочемо ми того чи не
хочемо».

 Це, любий читачу, цитата з «Відкритого листа
до Ніни Матвієнко» Миколи Холодного (газета «Панорама», 31липня 1993р.).

 Коли так, з музеєм ризикувати не станемо. Пощо
зайвий раз накликати бурю? Тим паче, вихід підказує нам той самий Микола
Холодний у тому самому «Відкритому листі…». «Безумовно, резюмує він, – всяк
має право вибирати, куди йому йти – до музею а чи до буфету».

 Гм… Вишукана закуска ще ніколи не програвала
й перед найславетнішими музеями. Отже, вирішено: зустріч наша відбудеться…
ні, не в буфеті, а краще, наприклад, на… кухні самого пана Миколи!

 Тебе, любий читачу, туди з почестями
запрошено.

 А сторож тепер – і не сторож зовсім: скромний
офіціант-прислужник. Який добросовісно подає до столу всі замовлені страви. При
цьому не несе жодної відповідальності за якість їх приготування: його-бо справа
– подавати.

 Здається, усіх таке влаштовує? Та й пан
Микола, бачиться, зітхнув полегшено. Адже нині скомпонував для нас прецікаве
меню!

 А пропонується тобі, читачу, збірка (щойно з
печі!) ««Сто перший кілометр» (Вірші останніх років)» Миколи Холодного.

 Зазначимо відразу, що підзаголовок – досить
умовний. Уздрінемо тут як зовсім «свіженькі» дати під віршами, так і – добрячої
часової витримки, як-от «1975», «1966», а то й… «1957»! Неважко збагнути, що
під «віршами останніх років» зібрано все, що не публікувалося досі. Що ж, такий
«коктейль» теж має свій «цимус» і повинен вельми втішити давніх прихильників
«замовчуваного» поета.

 На наш погляд, сама назва книжки – теж умовна.
Попри те, що від Остра, де проживає наш автор, до столиці відстань справді
приблизно така. Попри те, що мається на увазі сумнозвісна межа, на яку в
недалекому минулому виселяли «неблагонадійних». Попри те, що в книжці згадок
про це не бракує:

– У Поезії ти метр?

На 101-й кілометр! («Now coms»)

або:

Хто людей загнав у нетрі,

Як Холодного – в Остер?

На «101-м кілометрі»

Дотліва його костер.

(«Автограф для скелі Довбуша»)

 Синонімом до «101-го кілометра», себто рідного
Остра, подається також словосполучення «чорнобильська зона».

 Жодних сумнівів: кожен талант заслуговує на
проживання в столиці, в осередку мистецького й наукового життя. Геть якщо не має
і ніколи не мав там законного помешкання.

 Але ж і в тому жодних сумнівів, що столиця
зовсім не є мірилом таланту й заслуг. Може, й тримається ще так-сяк наша
література і наша Україна через те, що безліч прекрасних, ба, й геніальних
людей живуть і творять поза Києвом, в т.зв. глушині чи провінції. Творять,
піднімають «цілину», розуміючи, що наш складний час – не час для скигління та
плекання амбіцій. Творять, при цьому ще й мусять, виживаючи, глядіти худобу,
садити городи й не плакати, «що в землю не лізуть лопати» та «Зимно. Згинаюсь,
мов равлик», як робить це герой поетового вірша «Як ми копали картоплю в
артистки Раїси Решетнюк…». Між іншим, із цього п.Миколиного «героя» посміявся
б навіть його ж знаменитий дядько, який «вперто любив молоко» з «Фабриканта».
Посміявся б і жорстко сказав би: «Як смієш писати про селян, коли не тямиш
сільської роботи?» Зрештою, ми наразі – про інше. Боже збав уподібнитись до
тих, хто заявляв колись репресованому літературознавцеві Григорієві Майфетові,
що «писати можна й на Печорі»! Та чи не є нині вся Україна сто першим
кілометром і чорнобильською зоною? І що буде, коли всі працьовиті й світлі
голови рвонуть до столиці?..

 Тим паче, Микола Холодний, схоже, таки любить
своє рідно-чуже містечко. Інакше, мабуть, не написав би до його 900-річчя
зворушливого й ніжного вірша («Остер»). І, певно ж, пишається поет своїм
«земляцтвом» із самим Павлом Тичиною, який теж виріс на Чернігівщині.

 Взагалі, темі «Тичина – Холодний» належиться
окрема сторінка. Ми ж лишень повідомимо тебе, любий читачу, що, будучи
школярем, Холодний насмілився послати Павлові Григоровичу свої вірші. Відповідь
не забарилась. А незабаром Поет-академік передплатив для хлопця «Літературну
Україну». Вже навчаючись у Києві, Микола Холодний бував у Поета вдома, запрошував
його на університетські поетичні вечори. Навіть разом із
друзями-«шістдесятниками» колядував у Тичин, і Павло Григорович щедро обдарував
колядників.

 Мабуть, даремно вишукувати якісь паралелі в
творчості Тичини й Холодного, бо надто вона відмінна. Зате навіть у цій
книжечці ти, любий читачу, знайдеш не один перегук з тичининськими рядками.

 Отже, повертаємось до збірки. Очевидно, й
назви розділам автор давав, не дуже прив’язуючись до конкретних текстів.
«Лупайте цю скалу…», «Скіфські розкопки», «Чорнобильське гетто», «У стилі
ретро»… Назви настільки місткі й універсальні, що, якби ненароком переставити
їх місцями, ніхто б не помітив змін.

 Виняток становлять хіба «десертний» розділ
«Переклади», бо там уміщено таки переклади, і розділ, поданий перед ним: «По
мертвих і живих». В останньому (тут уже, справді, точнішої назви не дібрати!)
Микола Костьович із властивим йому азартом гарненько «проїхався» по своїх
колегах. Можна тільки позаздрити Іванові Драчеві, з чиїх творів п.Микола по
соломинці визбирував рядки для пародії, вибудовуючи цілий «Солом’яний
Парфенон»! А як поетично «впустила серце в воду» Наталка Фурса! Романтики не
псують навіть не зовсім відшліфовані вислови Холодного на кшталт «закривається
(закривавиться? – М.П.) вода», «в воду» і «поетеса дбала вроду (себто про
вроду? – М.П.) («Серце, вірші і вода»). Любов Голота може пишатись прискіпливим
інтересом до її поезій пана Миколи, котрий з них виловлює кумкання («Жаб’яче і
баб’яче»). Василь же Осадчий має не тільки радіти скрупульозності підбору його
цитат зі словом «село», а й – правдивій замальовці, списаній Миколою Холодним
із невеселих реалій села сьогоднішнього:

Бо лишивсь від нього привид

Та десятки два воріт.

(«Від села до села»)

 Треба віддати належне майстерності поета і в
підборі заголовків до окремих текстів. Тут він – неперевершений! Ну, хіба не
ковтне слинку відвідувач од такого ось переліку: «Стусолюби», «Присяга «Партії
голубих очей», «Життя в багні або Імператор у Куяльнику», «Посвячення у
хробаки», «Казочка про вовченя», «Телеграма з пекла», «Жирну гуску – на
закуску»?.. Автор нанизує їх, наче барвистий фруктовий шашлик! Та й назви
циклів у нього – інтригують. Навіть прикро, що бачимо лише один текст із
обнадійливого циклу «Гризуни», лише один текст – із ориґінального циклу
«Гербарій»…

 Цікавим був би й цикл «Членистоногі», якби
такий був. Тим паче, що «заспів» для нього є: вірш «Посвята в хробаки».
Помилуймось, як дотепно та їдко змальовано псевдопатріотів, котрі точать
дерево-батьківщину. А от у тім, чи справді «квокчуть» кури, якщо «зашили їм
роти», можна й засумніватися – правда, це вірш із іншого, можливого
«тваринного» циклу.

 Не менш бурхливо у віршах Миколи Холодного
киплять українські політичні реалії:

Швидко вихрещені зеки

Нас від Лади до Ревеки

Гонять нагаєм. («Братія веде»)

 

І очистим воду від гидоти.

І очистим землю від… людей

(«Арія Хербицького»)

 

І зарахують нас до раси,

Яка на півдні десь жила…

(«Земля обітована»)

 Дотепність авторова поєднується з болем, сміх
– зі слізьми, ліричність – із сатирою. Словом, кожен гурман знайде в меню від
Холодного страву на будь-який смак. Щоправда, подекуди трапляються страви, не
розраховані на пересічного їдця. Так, посвята «Лікарю Володимирові Жидкову з
нагоди 60-річчя» навряд чи зацікавить ще когось, крім самого адресата. Перед
тобою, любий читачу, типовий «датський» вірш. Попри те, що Микола Холодний
заявляв, що «ніколи не писав «до дат»« («Крути», Дрогобич, 2003. – С.27).

 Взагалі, художня умовність і значний відсоток
відносності притаманні всьому доробкові Миколи Холодного. Так, у блискучій
сатирі «Стусолюби» поет виступає на захист Стусового імені. Зате в своїй же
статті «Черга у вожді» (газета «Панорама», 5 січня 1994 р.) Холодний трактує як
антиукраїнські загальновідомі листовні вислови Стуса про класиків і письменників-сучасників.
Також бачить у поетові всього-навсього зрадливого розбишаку, який у в’язниці
згинув не заради України, а – через скандальний характер (чи ж не за це його і
на премію Нобелівську висували? – М.П.). Очевидячки, після такої «розгромної»
статті класичний образ Стуса мав би луснути, як мильна булька, звільнивши чергу
іншим, уже справжнім вождям?.. О, навіть «стусостукачі» так не втнули б!

 Або деталь, яка стосується хрестоматійного
виступу «шістдесятників» перед глядачами кінотеатру «Україна». У приватній
розмові п. Холодний, оповідаючи про ті події, сказав, що на прем’єрі «Тіней
забутих предків» насправді слово брав лише Іван Дзюба. У своїй досить
оригінальній та цікавій праці «Каменюк і Петрарка» М.Холодний посвідчує, що,
крім виступу І.Дзюби, був іще заклик Вячеслава Чорновола («Каменюк і Петрарка»
(«Долі внутрішньої еміграції»), Київ-1997, с.63). А з новішої книжки Холодного
– поеми-реквієму «Чорновіл» (Дрогобич-2001) – дізнаємось: «На прем’єрі
кінофільму Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна»
І.Дзюба, В.Чорновіл, М.Холодний (автор популярного вірша «Перед автопортретом
Сергія Параджанова») після перегляду кінострічки повідомляють глядачів про
повальні політичні арешти в Україні і на знак протесту закликають присутніх
встати» (с.12). Нарешті з’ясувалось, хто був там замість Стуса! Воістину, як
зазначив сам Холодний у «Крутах», «художній твір – це не бухгалтерський звіт»
(с.33)!..

 Доволі схематично в поезії Холодного проступає
і образ жінки. Ні, ми не про те, що в дружинах герой має як не вовчицю
(«Казочка про вовченя»), то змію («Чорний ящик»). З приємністю відзначимо й
деякі винятки (як-от «Кармен», «Олена Теліга в парадоксі епох») та деякі
справжні «родзинки» («На груди юної Марічки, […] Як зріле яблуко, впаду»,
с.133). Але жінка, як правило, – просто фізичний об’єкт, не більше. І
представлена у віршах переважно тільки окремими частинами свого тіла. Важко
стосовно подібної «еротики» не зацитувати критичне зауваження щодо однієї
письменниці, яка, мовляв, у своєму романі змістила «інтимні взаємини людей у
площину тваринного задоволення лібідозних інстинктів, відкрила шлюз
московському матюччю…». Йдеться про Оксану Забужко, та не в ній наразі
справа. Ніби стосовно твочості Холодного сказано, чи не так? Більше того: самим
Холодним і сказано (М.Холодний. Золоте перо жар-птиці: П’ятитомник Яра
Славутича: Есе. – К.: Дніпро, 1999. – С.50)! Коментарі, отже, зайві.

 Так про що ж ми? Ага, про кухню. Серед
розмаїтих наїдків, любий читачу, велика частина – добряче пересолена і
притрушена перцем. Як мовиться, на любителя. Справді, такий харч повинен мати
попит. Саме тому не будемо признаватись, що, як нам здається, переперчений і
пересолений він, бо, так би мовити, не першої свіжості! Спершу ніби й не чути:
«приправи» гарно забивають «душок». Але невдовзі подібні витвори стануть
неспоживними. Адже слова-«одноденки», якими вузькі кола послуговуються сьогодні
для означення деяких «пікантних» моментів, заміняться іншими. Не кожен і зараз
второпає, чим так епатують звичайні літературні слова типу «кінець», «голубий»
тощо, а завтра – й поготів!

 Зате про іншу річ, любий читачу, не можемо
тебе не попередити. Будь готовий, якщо раптом натрапиш у страві на лушпайку чи
скрипне тобі на зубах пісок! На жаль, автор, захопившись версифікацією, чи пак
приготуванням, нерідко забуває про… чистоту. Йдеться про чистоту мови.
Недбалий синтаксис, неувага до розділових знаків, численні русизми («стопка»,
«відгрохала», «сосунця», «олухи», «дерев’яшки», «обзавівсь»), ігнорування форми
звертання («О Росія моя, Росія!»), «збивання» з ритму, і т.ін., і т.ін., і
т.ін…

 І все ж не можемо не визнати, що людина, яка
створила свого часу геніальні «Лелеки з Чорнобиля», вже вписала своє ім’я
золотими літерами – не тільки на меморіальну дошку храму Архистратига Михаїла в
Києві, а й – в українську літературу:

Славте, поети, Енштейна і Нобеля.

Поставте Марію Кюрі в узголов’ю.

Чорні лелеки летять із Чорнобиля.

Чорні лелеки з… білою кров’ю.

 Звісно, правильніше було б «в узголів’ї». Але
все одно шкода, що цей вірш не ввійшов до книжки, тому й подаємо його повністю
– як «фірмовий» делікатес. Втім, у збірці є багато рядків і висловів, близьких,
на наш погляд, за силою до «Лелек…». Ось тільки деякі з них:

Нехай мене зустріне Божа Мати

Чи просто мати вийде на перон.

(«Італійське каприччіо»)

 

Та крапля дощова у водограї

Завжди відбиток сонця збереже!

(«Міші Сеспелю»)

 Уже заради цього, погодьтеся, кухні від
Холодного варто скуштувати.

 Отже, ласкаво просимо! Тим паче, що, як
проголошує сам поет:

Моя душа для всіх відкрита,

Немов «столична» нарозлив!

 

Марина
ПАВЛЕНКО,

м.Умань

 Грудень, 2003