Ганебна метаморфоза початкуючого шістдесятника

 

 

Богдан САВКІВ,

гірничий інженер, просвітянин

 

Заглядаючи в «Бульвар Гордона», неодмінно на другій сторінці зустрічаю колонку Віталія Коротича. Пригадую, колись був такий поет-початківець у Києві. Відкривши книгу спогадів П. Ю. Шелеста (в них, крім спогадів видатного діяча, поміщені і спогади про нього інших людей), я натрапив і на В. Коротича. В них він, поділившись «відкриттям», що П. Шелест не був таким собі простаком, як могло здатися, відходить від заявленої тематики та переходить на спогад про Дм. Павличка, який нібито з плачем розповідав, як його, підлітка, спіймали енкаведисти, коли він носив повстанцям їжу, та жорстоко били штахетиною. Справа не в тому, що В. Коротич переплутав довірливу розповідь колишнього шістдесятника про те, що фактично обвинувачувався в збройній боротьбі в складі юнацької одиниці. А справа в тому, що В. Коротич зумів вписати своє наклепницьке уявлення, буцімто Дм. Павличко видав своїх товаришів по боротьбі. А я читав спогади Дм. Павличка про П.Ю. Шелеста, чи не найцікавіші серед спогадів, які спростовують маячню В. Коротича. Якби Павличко завинив перед побратимами, то це давно б було доведено, такий фактаж залюбки давно б використали такі авторитети як О. Бузина та Д. Табачнік. Не втримався російський журналіст від спокуси опорочити і весь український повстанський рух. За В. Коротичем, «…в 1956 году бандеровцы были практически уничтожены. Как обычно бывает в борьбе такого рода, лидеры смылись в Мюнхен и прочие тихие места, а патриотически настроенные пацаны бегали с автоматами по горам, их то и перебила Красная армия…». В цих словах В. Коротича нема ані крихти правди: головнокомандувач В. Шухевич загинув у збройній сутичці з чекістами під Львовом, УПА чинила опір московським окупантам десять років (1945 – 1955). В Коротич брехливо перебільшив військову майстерність «Красной армии, которая к этому времени научилась воевать». Наспраді «Красная армия» діяла безрозсудно та злочинно, кинула в бій за визволення Києва сотні тисяч непідготовлених щойно відмобілізованих наддніпрянців. Придушення повстанського руху окупантам вдалося досягти завдяки багаточисельній перевазі. А про «військову майстерність» переможців красномовно свідчить загальновідомий показовий випадок, коли одна повстанська сотня, заманивши дивізію червоного війська в котловину, завдала їй відчутної поразки. Дм. Павличко ще до переїзду в Київ був яскравим представником поетичної молоді. Приязно зустрінутим метрами М. Рильським та А.Малишком, організатором приїзду до Львова київських шістдесятників, автором збірки «Правда кличе» – провісниці шістдесятництва. Він переїхав до Києва напередодні запланованих відзначень Шевченківських ювілейних дат як автор сценарію фільму про Т. Шевченка «Сон». Маючи такий задаток, став одним з керівників СПУ, мав неординарні стосунки з провідним партійним діячем П. Шелестом. Шкода, що нотатки Дм. Павличка не включено у доповнене видання спогадів П. Шелеста. Отже, ніякої втечі Дм. Павличка зі Львова не було.

Пригадується, що В. Коротич входив в українську літературу поруч з шістдесятниками І. Драчем, М. Вінграновським та іншими. В числі перспективних молодих літераторів його «на виріст» навіть обрали в керівництво СПУ. За його спогадами, після арешту І. Дзюби, коли інші вчорашні друзі побоялися відвідати та морально підтримати дружину критика, він, Коротич, єдиний наважився це зробити. Та проте після відомого показу «Тіней забутих предків» не підтримав ініціаторів протесту проти арешту української інтелігенції, він вважав такий протест… провокацією. В. Коротич одержав Шевченківську премію за книгу «Кубатура яйця» і «Лице ненависті» – бездарні антиамериканські памфлети, часто виступав на злободенні теми в засобах масової інформації. Як один з керівників всесоюзної спілки письменників, на шпальтах «Литературной газеты» навчав письменницьку рать на особистому прикладі ретельного виконання нових партійних накреслень. Жертовну прислужницьку працю в засобах масової інформації правофлангового застійницької доби для нащадків увічнив хвалений партією поет: »…Усе він справно осідлав,// Усіх він вчив, всім славу слав.// Бувало й праску підключи,// То заговорить і вночі //Солодким голосом». Проте рупор брежнєвського застою у своїх пізніших спогадах виступає як борець за правду і честь. Протягом редагування Дм. Павличком журналу «Всесвіт» цей український часопис дав справжній виклик «Иностранной литературе» і, при незрівнянно менших, ніж російськомовний часопис, можливостях став кращим у Європі серед аналогічних видань. Проте після брутального відсторонення Дм. Павличка від редагування журналу його наступник В. Коротич забув згадувати, який неоціненний спадок одержав від попередника, називав своїм досягненням публікацію багатьох творів, які з’явилися у «Всесвіті» ще за Дм. Павличка. Новоявлений редактор не може не похизуватися проведеною ним «модернізацією» часопису, нібито звільненню його від «сільського провінціалізму». Загалом у висловлюваннях В.Коротича повсюдно проступає хизування своїм походження, що мимовільно нагадує висловлювання відомого російського політика, який називає себе «сином юриста». Йому чомусь притаманне протиставлення вихідців з села вихідцям з міста, вищість останніх. Принагідно В. Коротич полюбляє згадувати про величезну популярність та тиражність своєї письменницької продукції згадуваного періоду, а американському читачеві – навіть про свою опозиційність. Нагадаємо, що тоді не видавали В. Стуса, нещадно кастрували та забороняли вірші Симоненка, півтора десятиліття не друкували Ліну Костенко, а сміливий вірш Дм. Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» з порізаної збірки «Правда кличе» чи його ж «Ти зрікся мови рідної», вірші В. Стуса, вірші з перших збірок Ліни Костенко можна було почути тільки з уст цінителів поезії, що завчили їх напам’ять. І в той же час В. Коротич намагався переконати ледве не в коротичецентричності українського спротиву тодішній системі. До речі, він тільки згадує про прихід до ідеологічного керівництва В. Маланчука, але не розвінчує україножера, лише критикує попередника Овчаренка. Згадане редакторство та самореклама дала можливість В. Коротичу нахвалятися, що М. Горбачов просив В. Щербицького віддати йому «Вітю». Висловлювання В. Коротича, зокрема періоду американського професорства, заповнені похвальбою про його опозиційність «системі», проте його великий потенціал важко було поділити між високою керівною посадою в СПУ та кріслом редактора «Огонька». Аварія на Чорнобильській АЕС прискорила вирішення проблеми для наступного кар’єрного стрибка. Це хрестоматійно пояснив відомий поет у «Примітивному портреті складної людини» (з епіграфом В. Симоненка «Можна все на світі вибирати, сину…»): «Він Матір ставив на трибуну // І вергав річ свою трибунну // 3 трибуни Матері кричав // Та як здригнувся чорний атом, // Він Матір згадує лиш матом,// Він виїхав, а не утік,// Як вінки приберегла // Для кучерявого чола, // Не підсадила на всі трони // Зад войовничої персони. // А примітивам треба знати. Що матір можна й вибирати…»/. В «Огоньку» В. Коротича України не було. А це тоді, коли інший наш земляк, Руденко-Десняк, в «Дружбе народов» друкує твори авторів «Розстріляного відродження», «Собор» О. Гончара тощо. І справа тут не в специфіці журналу, а в відданості матері-Вітчизні. В. Коротич любить нахвалятися своєю епохальною роллю у перетворенні «Огонька» на кращий часопис планетарного рівня. Він же сам відзначає, що це збіглося з оголенням ідеологічної ланки ЦК КПРС Яковлєвим. А ще в часи хрущовської «відлиги» розкріпачення думки в закостенілій більшовицькій пресі спочатку в «Комсомольской правде», а згодом в «Известиях» розпочав Аджубей. Не було в Чорнобилі В. Коротича тоді, коли український письменник з лікарським дипломом Ю.Щербак виїхав на місце трагедії, став спецкором московської газети і в «Юности» надрукував документальну повість «Чорнобиль». У перебудовний період, коли навіть виученик КГБ, «син юриста», репетував про пустоту в домашньому холодильнику, реформування часопису не потребувало надзусиль. Тоді докорінна переорієнтація багатотиражного журналу в країні з традиційно зомбованою думкою не могла не справити шоку на зарубіжного читача. Спритний редактор не розгубився та скористався якнайвигідніше явленою кон’юнктурою, уявивши себе ледве не вершителем, головним мотором «перестройки», заповзявся займався саморекламою, забувши, що за часів брежнєвського «застою» – реабілітації сталінізму – був одним з найгучніших його рупорів. Обраний як редактор лібералізованого «Огонька» у Верховну раду СРСР останнього скликання від українського Харкова, В. Коротич не пристав до українських колег-демократів Ю. Щербака, Дм. Павличка, В. Яворівського, Р. Федоріва та інших. Після гекачепістського путчу він опиняється аж за океаном. Російський журналіст стає американським професором, проте дотримується традиційної російської русифікаторської політики. Зокрема пам’ятним пригадується його інтерв’ю промєшковській «Крымской правде», в якому виходець з українського інтелектуального середовища, повіривши нісенітниці про нібито насильницьку українізацію півострова, навчає, як треба протестувати. Зміцнивши істотно власний бюджет та запасшись достатньо «культурним дефіцитом», Віталій Олексійович прибуває до Москви, купує біля столиці «шмат лісу» та споруджує вельможне гніздо. А стосовно журналістики, то, звичайно, не полишає російську, а якщо навіть в Україні, то неодмінно російськомовну: в «Бульваре Гордона». На жаль, не відчувається патріотичної поради бувалої людини в українському спрямуванні «найпопулярнішого видання», скажімо, на переведенні його на віками упосліджену колонізаторами українську мову. На особливу увагу заслуговує розмова В. Коротича з В. Януковичем, що погребував розмовою з головним редактором та погодився дати інтерв’ю тільки «метру» В. Коротичу, якого буквально полонила та розчулила відверта розповідь успішного державного діяча про своє кримінальне минуле, заворожили воля та труднощі в поборенні корупції. Невже журналіст з таким міжнародним досвідом, що зверхньо ставиться до державних діячів незрівнянно вищого калібру, афішує свої ніби колежанські відносини з Р. Рейганом чи М. Тетчер, не зміг збагнути, що перед ним сидить злочинець? В. Коротич не контактує з українським мистецьким середовищем, його можна тільки побачити серед людей,запрошених на «Честь имею!» відомим акордеоністом, серед розкішних столів. В Україні у відповідальний історичний час проводяться безліч заходів та ініціатив за участю небайдужих інтелігентів Ю. Щербака, Дм. Павличка, І. Дзюби у напрямку невідворотності нашого національного відродження в умовах агресії нашого одвічного ворога, що проголосив любов українців до України злочином проти Росії. Невже визначному російському журналістові нічого сказати тисячам російських «інтелігентів», що привітали віроломне захоплення російськими кадебістами Криму, чи він далі в полоні «знань» та позиції свого промосковського американського професорства? А чому б не просвітити американських професорів та російських колег своїм прозрінням, уточненням позиції, набутими знаннями зі справжньої, донедавна забороненої історії рідного народу. Коротич надалі залишається прислужником московської журналістики та навіть тих представників російської інтелігенції, що, будучи спільними з українцями в’язнями Гулагу, не уявляли в майбутньому вільного самостійного розвитку України? Коли вже Гордон зрозуміє, що колонка В. Коротича в його газеті – це ганьба, знак зневаги до України!

№7 (195) 7 квітня  2017