Чендей-антей: господарем слів, оберегом Закарпаття, звеличником неспростовної гідності українців

10 травня виповнюється 95 років з дня народження Івана Чендея

Звично казати: господар свого слова (своєму слову). І він, Іван Михайлович Чендей, письменник з когорти українських шістдесятників, таким був. Пообіцяє – зробить. Відмову – обґрунтує: прямо чи не прямо, але завжди чітко і переконливо. Якось так – господаровито (пак, по-ґаздівськи!), хоч при тім і з максимально можливою делікатністю. Господарське, ґаздівське велось в ньому від традиційного укладу життя горянина, либонь, найбезпосередніше – від батька, про якого говорив з незмінним пієтетом та до якого возив при нагоді своїх ближчих знайомців з числа тих, яким мав потребу не тільки виповісти, а й увіч явити Закарпаття своє питоме.
Але кажу: господар слів. Множина множинна слів – і словникових літературних, й рідкісних діалектних – були під його рукою як вивірений реманент чи інструментарій: кожне-всяке для відповідного чину та місця. Неологізмів, оказіоналізмів фактично не винаходив, потреби в тім не маючи. Зате сув’язі своїх слів, як автор відповідальний, цінував. Листи, густо друковані на машинці, могли мати мінімальні, але дуже чіткі доречні правки. В тих листах, 2-й примірник яких – так розумію – залишав собі, здається, принагідно-первинно формулювалися певні його сентенції, максими (підстави для такого висновку дає видана уже по його смерті збірочка сентенцій та нотаток, дбайливо упорядкована донькою – Марією Іванівною).
Листуватися з ним ми розпочали наприкінці 1970-х, а далі – здебільше принагідно – продовжували у 1980-х. Нагодами служили книжки та обмін книжками (зрозуміло, дуже нерівноцінний з мого боку!), певні події тодішнього літературного життя. Почалося з того, що під глибоким враженням від його, либонь, головного твору – роману «Птахи полишають гнізда» я почав стежити за новинками «співця Закарпаття» й написав, як умів, рецензію на одну зі збірок його оповідань та коротких повістей. Він приязно відгукнувся листом, а невдовзі став запрошувати у гості: для, мовляв, глибшого та конкретнішого знайомства з краєм. Я не примусив себе довго збиратися, бо добре пам’ятав світлоносних два тижні студентської діалектологічної практики, проведеної у Хустському районі під орудою унікального мовознавця і педагога Миколи Володимировича Павлюка – живої легенди одеського філфаку… Незабутній доцент Павлюк учив – передовсім власним прикладом – бути ненав’язливими у спілкуванні та уважливими до найменших подробиць побуту-буття. Тож ми залюбки – хто як умів – грали з місцевими у футбол (й тут нам відкривалася дивовижа: юні земляки Комана-Сабо-Турянчика-Медвідя ніколи не лаялися під час гри, не викрикували «доган» на адресу один одного при найприкріших промахах); а проїхавши, приміром, з Хуста до Велятина, ми фіксували, як ґречно та побожно (!) дякували місцеві водієві за тих кілька кілометрів дороги; а обідавши в місцевій кафешці, зачудовано спостерігали, як статечні вусані, справляючи якусь (чи не поминальну?) учту, пускали одну-єдину чарчину по колу й кожен, чарчину піднімаючи, вставав та виголошував…
…Мабуть, з тиждень докучав я у ролі гостя-нахлібника письменникові та його благородній родині. Був кінець зими, тож мандрувати в гори особливо не випадало, але екскурсії по місту, розмови, а то й читання раритетів з домашньої бібліотеки Чендеїв заповнювали час цілковито. Крім того, перших, либонь, два чи три дні мого такого перебування співпали з перебуванням (у ролі дорогого та бажаного гостя з Праги) балетмейстера Владіміра Лібовіцкі. Цей дивовижний уродженець Закарпаття, україномовний чех з його багатющим світовим життєвим та творчим досвідом, не міг не відчути обмеженість досвіду вінничанина, який йому у сини годився, та й поза межі СРСР носа не показував. Негайно пан Владімір взявся мене патронувати, запрошувати до Праги («Я надішлю запрошення. Обов’язково приїдь! Ти побачиш: там теж соціалізм, але – зовсім інший!»). Зрозуміло, що під час застільних та післязастільних розмов утрьох я переважно слухав.
Провели Лібовіцкі – усі присмутніли… Драматична історія моєї «непоїздки» до Праги була попереду, про що мушу сказати окремо.
Кілька наступних днів з Іваном Михайловичем відкривали в ньому рідкісне, але таке природнє для нього поєднання в одній особі митця, краєзнавця й мистецтвознавця (закарпатська школа майстрів пензля – Бокшай – Ерделі – Микита, – предмет його осібного пієтету) та «ґазди» – глави сім’ї, чий старший син трагічно загинув, залишивши незагойний рубець на батьківському серці, «домовласника», уже заклопотаного потребою «перебудувати хату» (як на мене тодішнього, цілком ще міцну й геть ніби не тісну), садівника, посталого перед перспективою корчувати старі дерева, а заводити пальмети…
В його авторському самоусвідомленні несподіваним тоді для мене здалося замикання у контекст власне Закарпаття: порівнював себе з письменниками-земляками попередніх десятиліть, їхнім тематизмом та підходами: що і як зуміли виповісти вони, а що належить робити сьогодні. Уявлявся своєрідним оберегом свого унікального краю, у контексті ж цілої української прози – обстоювачем універсальних цінностей усього своєрідного, окремішнього, самодостатнього.
З того, як оповідав про рідних та знайомих, пригадуючи пам’ятні епізоди власного життєвого шляху, ставало зрозуміло, що не вимисел-домисел, а художнє нарисування в руслі традиції образків Нечуя-Левицького та Коцюбинського покладає для себе основою основ і методу, й стилю повістування. Вразило, що відмова одного з героїв рецензованої мною збірки від попівської сповіді на смертному одрі («Гріхів у мене нема!») була дійсним фактом родинного життя: так вчинив і сказав тесть автора – сонцепоклонник від землі Іван. Апофеозом гідності маленької людини (в сенсі Гоголя) та її природної чесності перед самою собою (в тлумаченні Винниченка) поставав і той персонаж, і весь сутнісний пафос негучної прози Чендеєвої.
Як і чому оця внутрішня гідність питомого народного закарпатського характеру поєднується з незрівнянною еластичністю пристосовництва та кон’юнктурництва місцевого чиновника, серійного журналіста, типового літератора й – ширше – взагалі працівника «ідеологічного фронту» чи «керівного тилу», – я цього разу випитувати не став. Бо й готовий не був. Не дозрів до постановки питання. Нині ж гадаю, що пережити упродовж неповного століття п’ять різних, але мало чим відмінних у нищівному ставленні до місцевого «людського матеріалу» держав-режимів з якимсь іншим результатом навряд чи зміг би будь-який інший «елітарний прошарок». Тим паче, якщо цей «елітарний прошарок» не є жодною спадковою аристократією, а щораз рекрутується з числа видатніших конформістів тутешніх, конформістами приїжджими планомірно поповнюється-розбавляється…
На прощання цього разу попросив у Івана Михайловича живців яблуні сорту «Голден-делішес». Він приставив драбину, ретельно вибрав кількоро кращеньких пагінців з сонячного боку… (Сад! Його сад на міському узгір’ї – недарма ж вулицю генерала Петрова нині перейменовано на Високу – для мене відтоді став певною метафорою його життя і творчості)… А те, що «Голден-делішес» не прижився у мене – це вже гірка синекдоха моїх земних діянь: прищепив, було, до нижньої бокової гіллячки дорослій «тірольці» на батьківському подвір’ї… Прийнялося! Але й захиріло років через два. Принести з лісу кислицю та перенести сорт – «від Чендея» ж! – планувалося, однак… не «втілилося у життя»…
Подібно не «втіленим у життя» зостався грандіозний (!) намір створити ряд монографій – письменницьких портретів під загальним титлом «Національна культурна традиція: індивідуальний вимір творчої особистості» – Гончар, Стельмах, Чендей, Шевчук, Забаштанський… Снаги ледве вистачило на Гончара (1988), але й цю (300-сторінкову!) працю назвати вдалою не випадає. Забракло відповідної методології: ідея аксіологічної трирівневості змісту художнього твору (Ідеологія – Етос – Інстинкти) на той час ледве означувалась у моїх здогадах, та й то без чіткого уявлення про цілу гаму взаємин, означених трьох складових – аж до варіанту компенсації чи заміщення однієї двома іншими…
Друге – триденне – моє перебування в домі Чендеїв нагодою мало 60-літній ювілей Івана Михайловича. Зрозуміло, що спілкування з самим письменником тут було менше, зате коло його гостей-шанувальників – як місцевих, так і з широкої України та діаспори – промінилось не тільки емоційністю, але й інформаційністю, думками. Привітальні слова Дмитра Павличка, Миколи Жулинського, Миколи Мушинки, науковців з Ужгородського університету звучали як невеличкі доповіді: про значення творчості, гідної життєвої поведінки та прикладу надійності в дружбі й єдиномислії (у сенсі Тараса Шевченка)…
А сад уже зеленів молоденький, груша-пальмета синусоїдально – до землі паралельно – обіцяла інтенсивні врожаї.
Атмосферу і відлуння тих шанувальницьких ювілейних посиденьок з рисами наукової конференції я довіз тоді через Жмеринку до Одеси (хоча мешкав уже у Вінниці), і тамтешні мої літературні однокашники слухали мій «звіт» навіть з легкою заздрістю. Хоча Одеса завжди знала і вміла своїм воздавати по-своєму: кому – помпезно, кому – амікошонськи дотепно та злагідно…
Мій же неприїзд до Праги, до «татуся» Лібовицького (у листах він почав звертатися до мене «синку») – то і печаль, і драма, і трагічна врешті-решт розв’язка. Не пустили члена Спілки письменників СРСР (це кажу для тих, хто нині вважає членство в оній організації індульгенцією та карбом благонадійності)! Листи й характеристики, щиросердо виконані вінницькими письменницькими авторитетами – головою організації Анатолієм Бортняком та парторгом Григорієм Усачем, ніскілечки не розчулили й не переконали місцевий ОВИР. Раз – що запрошує ніяк не кревний родич, два – що проситься у поїздку… холостяк (героїчне моє одруження було ще суттєво попереду). Та й що це за мета для відвідин братньої країни соцтабору: ознайомлення з культурою? творчі контакти літератора… з балетмейстером? Таким чином Злата Прага з її «теж соціалізмом, але зовсім іншим» залишалася недосяжною. Сяка-така підготовка: «Чешско-русский словарь», книжки з історії та архітектури чехословацької (!) столиці, звісно, зайвими не стали, однак… Наяву реалізувався сюжет Віслави Шимборської: «Мій неприїзд до міста N відбувся…». Пан Лібовицький вочевидь був з того розчарований, та й на здоров’ї (як вимальовувалось уже з листів Івана Михайловича) підупадав. Листи з Праги до Вінниці, а з Вінниці до Праги йшли, щоправда, майже з тією ж періодичністю, але ставали одноманітнішими та коротшими. Потім – місячна, либонь, «невідповідь» від нього, а відтак у конверті, підписанім знайомим почерком – аркуш із зображенням упрост католицького хреста й друкованим – чеською – текстом: сестра і небожата покійного повідомляють, що їх брат і дядечко такого-то дня… спочив у Бозі… Слово bratranec вражало якимсь негаданим виразом осиротілості: його, пана Владіміра – колись, його сестри та небожат – по його кончині…
Чи впізнаю я цю свою реальну гірку історію «неприїзду» у сюжеті повісті Чендея «Далеке плавання»? Нині – так. А свого часу, у другій половині 1980-х, рукописа для видавництва «Карпати» рецензуючи (!), повірте, не сподобивсь співвіднести мою недосяжну Прагу з навіки недосяжними для героя повісті, простакуватого хлопця Івана, далекими морями-океанами. Хоча в основі – одне й те ж: НЕ ВИПУСТИЛИ. ПЕРЕСТРАХУВАЛИСЬ. Вочевидь у повісті з печально-сардонічною назвою соціальний портрет, характер персонажа, його мрія та обставини прописані настільки індивідуалізовано, що поглинули всю увагу рецензента, спокушеного перспективами «перестройки». На автобіографічні рефлексії зосередженості й не залишилось…
Тут треба зізнатись, що взагалі десь від середини 1980-х моє критичне «ремество» почало притуплюватись, а з виходом монографії про Олеся Гончара (1988), розчарування якою не забарилось, послідовно підупадало. Штампований інструментарій літературно-критичного дискурсу все більше дратував. Натомість – синкретика вірша вирішально брала гору. (Можливо, це ілюзія віршувальника-графомана, але нині навіть найбанальніші рими мене не зупиняють; придумав теорію: що банальніша кінцівка рядка, то оригінальнішим – рятівничим! – повинен бути його початок!).
І вже не статті, не монографія (досвід видання «гончарознавчої» привів до усвідомлення, що ніякої серії монографій-портретів не виконаю), а невеличкий віршований диптих, між двома частинами якого пролягли три десятиліття з гачечком (!), став концентрованим виразом мого розуміння письменника Івана Чендея:
 
МЕРИДІАН УЖГОРОДСЬКИЙ

  1. Із саду прийшовши…

Івану ЧЕНДЕЄВІ
 
Із саду прийшовши, лопату кинь…
Ба ні, обережно постав лопату:
вона – інструмент неабиякий,
не кожен із неї добуде свято.
Цимбалам довірся, скрипков молись,
флейти Яновського плач неприкрашений
шануй, але знай, що душа і мисль
приводяться в рух м’язами нашими.
Ну а лопата не винувата
в тім, що взурпатор усяк
хотів нею праведників закопати,
приміряв її на геральдичний знак –
неодмінно в променях сонця,
що сходить з-за кручі,
символів правди – на всі лади…
По мерзоті мерзкій, по падлоті падлючій
будуть цвісти сади…
 
Із саду прийшовши, лопату… кин-н-нь?
1981, 2016.
 

  1. Вулиця Високого Чендея

 
В Ужгороді-місті, в Уж-горОді,
де околиць шик – сади-городи,
є – як сенс письменника-протея –
вулиця Високого Чендея.
Він у жанрах прози і садів
термосив настільки не потроху
зайдами калічену епоху,
що не раз і сам собі радів.
З висоти садиби як гнізда,
з верховин традиції Шевченка,
з верховіттів яблунь споглядав
всіх світи – суворо, але й чемно.
«Тіней…» лаконічний сценарист,
був він Параджанову до шмиги:
сперечались трохи – хист об хист! –
два опришки, втеклі з-під кормиги…
Віз сюди Павличко Марчука,
з Праги Лібовицький – плани творчі,
віз Жулинський розмисли – чекав
тих розмов, яким замало ночі…
Відійшовши в засвіти, Чендей,
в пам’ятях людських триває легко;
усміхом печальним до людей –
його повість «Плавання далеке».
В ній, у повістині тій, Івана –
хлопця з найчесніших – не пуска
пильна бюрократія, погана,
вивчитись хоча б на моряка;
от далеке плавання його
й закінчилось плаванням в чарчині…
«Не втинайте ж мрійних крил людині!
Серця не гасіть палкий вогонь!» –
вчить Чендей немовби й не повчально,
але незабутньо, бо – прощально.
 
Чому – «МЕРИДІАН УЖГОРОДСЬКИЙ»? Чи виправдано давати таку широку назву двом шкіцам до портрету одного літератора? Просто шкіци увійшли до нової моєї збірки «Українська весна. Атлантидно», в якій окремий розділ складають короткі цикли-«меридіани»: житомирський, вінницький, одеський, сімферопольський… Чому вулиця Висока у віршованих рядках фігурує, як вулиця Високого Чендея? Бо в рядках – можна. Дозволено! Як сказав колись Борис Нечерда: «Ніхто не примусить і не заборонить: набратися духу і мчати з гори…». Розуміється ж, нам треба не з гори, а – вгору: до висоти Високого Чендея, до висоти людської гідності його героїв.
О вже та висота! Верховини ті! Що зосередженіше в них вглядався, то сильніше відчувалось: чогось найголовнішого «чендеєзнавчого» і в «Меридіані ужгородському» ще не сказано. Зокрема – у вимірі історіософському. У контексті сьогоднішніх наших – українських взагалі, закарпатських зокрема – … контекстів: між азійською Імперією й постєвропейською (!!!) Філістерією, у стосунках з найближчими конкретними сусідами, у ставленні до власних покручів, перекинчиків, симулянтів, казнокрадів та казножерів…
І здається, наступні 10 рядків, писані-переписувані, історіософське значення Чендея і Чендеєвого доробку врешті таки ж… окреслили… дещо:
 
Перманентна карпатська вандея
в його серці негучно жила:
в добрім серці Івана Чендея,
ужгородця Чендея-антея –
друга лісу, маржини, зела…
… Нині в «йоббіки» й «земани» вийшли
пні московських тудей-растудей?
Українцям лишається вишкіл,
неспростовної гідності вишкіл,
що вписав його в книги Чендей.
 
Спресувалось, можливо, занадто густо: реальні пні дорізуваних карпатських лісів й ідеологічно-ментальні пні пострепресивних угорських та чеських н-н-націоналістів, кремлівським «тудей-растудей» доведені до забуття власних трагедій відповідно 1956 та 1968 р.р.!
О благодатний Іване Михайловичу Чендею! Саме після цієї мініатюри я остаточно зрозумів, що: 1) продовжить вона не цикл епіграм, які вже й подавав, було, на суд читацький, а цикл таких собі «нано-монографій» започаткує; 2) що феномен будапештських «йоббіків» (забули, як після «Умиротворення-1956» їхніх дідів (!) назагал іменовано «фашистами», та й настільки послідовно, що масова совкова свідомість ще на початку 1970-х українському (!!!) угорцю Йожефу Сабо з трибун кричала «фашист!», а сам сьогоднішній Йожеф Йожефович мусив писатися «Иосифом» («Йосипом») – найфеноменальніший феномен! При всій же феноменальності феномен «йоббіків» цілковито надається для означення всіх інших сьогоднішніх постєвропейських лженаціоналістів, Кремлем підкуплених та застрашених. Бо ж хіба не «йоббіки» нідерландські голосування своє проти асоціації з Україною мотивували… визначальним мотивом: «Аби не дратувати Путіна!»?!..
Звичайно, що жанр «нано-монографії» засобами вірша потребує особливо скрупульозного відсіювання рис другорядних, акцентування – рис визначальних. Ризикну на завершення лінії моїх ужгородських сентиментів представити мою версію в цім жанрі творчого портрету Мар’яни Нейметі, – поетки й журналістки, чиїм беручким радіоголосом новини Закарпаття доходять нині до мене найдохідливіше:
 
Не ймуть Мар’яну Нейметі вітри
епохи набувальництва і кітчу:
йме мікрофона, як філософ свічку,
вона і – до людей, в сад, до гори!..
Гора ж то й знає, відають чернетки:
що мікрофону віддана – поетка.
 
Моє при цій нагоді резюме? Місія БУТИ ОБЕРЕГОМ ЗАКАРПАТТЯ неодмінно трансформується в універсальну місію УТВЕРДЖУВАТИ ГІДНІСТЬ УКРАЇНЦІВ. І добре, що традиція ця продовжується.

м. Вінниця

№9 (197) 5 травня 2017

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал