Час вибору

 
Василь КУЙБІДА, професор
 
Поезія, художня література, образотворче мистецтво, або культура у її найширшому значенні мають свою динаміку розвитку – трагічнaі падіння і епохальні злети, що опосередковано відображають глибинні соціальні процеси, зокрема, й драматичну боротьбу за національне визволення.
Так, скажімо, після смерті Сталіна і куцої Хрущовської «відлиги» українська культура несподівано для комуністичної влади буквально вибухнула появою нової галактики неймовірно талановитих поетів, художників, кіномитців; а такі особистості як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Миколайчук, а згодом і Василь Стус запалали надпотужними зірками на світовому культурному небосхилі, уречевлюючи уже самою своєю присутністю правомірність поетових слів:
 
Я  єсть  народ,  якого  Правди  сила
ніким  звойована  ще  не  була.
Яка  біда  мене,  яка  чума  косила!  –
а  сила  знову  розцвіла.
 
Наступні два десятиріччя так званого «застою» російська комуністична держава зосередила свою внутрішню політику на знищенні найбільш непокірних і локалізацію нового українського відродження загалом. Одночасно московські окупанти прагнули інфікували народну свідомість антиціннісними фальсифікатами: малоросійщиною, прислужницьким плебейством, мавпуванням гірших культурних зразків, намагаючись таким чином системно удушити «братній народ» в жорстких лапищах тоталітарного монстра. І, необхідно визнати, досягли значних успіхів у денаціоналізації українського народу, деградації його культурних первнів.
Падіння СРСР і проголошення незалежності Української Держави зняло  зашморг з горла української нації, але, на жаль, не спричинило ані якісного, ані кількісного культурного відродження. І тому було багато причин: постгеноцидний стан нації, неймовірно масштабні та глибокі виразки русифікації, компромісний характер проголошеної незалежності, – коли влада і далі знаходилася в руках підмарафеченої русифікованої колоніальної адміністрації, а український народ залишався в упослідженому стані тубільної більшості.
Необхідний був якийсь історичний період для хоча б мінімального відновлення духовних сил, самоусвідомлення власних інтересів, щоб, коли наступить відповідний час, по-справжньому, кажучи мовою Арнольда Тойнбі,«відповісти» на історичний «виклик» боротьби націй за виживання. Таким історичним випробовуванням на життєздатність нашого народу стало агресивне затягування Російською Федерацією Української держави до Євразійського колоніального простору,щоб згодом, і можливо вже назавжди, поглинути її. Українською відповіддю московській агресії стала «Революції Гідності». Це неймовірно, приголомшливо прекрасна історична подія, у якій прокинулись і забуяли у всій своїй природній повноті внутрішні сили нашого народу, що довгі століття знаходився у летаргійному сні. Незважаючи на криваве насилля, до якого традиційно вдалися російські шовіністи (а що за усіма фасадами знаходилися саме вони, гадаю, ніхто не сумнівається), Українська Революція завершилася силовою перемогою українського народу; після цього Україна перейшла в нову, вищу якість історичного буття. Це віхова подія в політичній історії нації, і вона неухильно має повторитись в динаміці розвитку української культури. Майбутній Духовний Майдан повинен звільнити заколапсовані творчі енергії українського народу, привести у дію застиглі двигуни культури, щоб світ побачив  українських творців у досі ще небаченій силі, різноманітті й величі.
Праця Олега Гриніва «Чорна вишиванка, або Життя в липневому дні» є, як на мене, одним із провісників цих зрушень. Це праця інтелектуала, людини, що вибрала своїм фахом «любомудріє», як казали за часів Княжої України, або філософію в академічному її розумінні. Книжка написана, з одного боку, простим прозорим стилем, з іншого, глибока запоставленими в ній смислами. Думки, висловлені в ній, густо інкрустовані дотепними, адаптованими до ситуації народними афоризмами. І, що найважливіше, цю «поетичну прозу» цікаво читати від першої до останньої сторінки.
Наголосимо, що мислення автора вільне, воно не загнуздане ані суворою необхідністю ідеологічних засновків, ані жанровою одноманітністю. Канва подій може несподівано від розповіді про сучасну ситуацію стрімко розвернутися в минуле, а потім знову повернутися до попереднього сюжету, а далі безоглядно стрибнути у майбутнє – не страждаючи при цьому ані натягнутою многомудрістю, ані банальністю. Течія твору багатоводна, як саме описуване в ній народне життя. Вільність духу тексту і його національна природність є головними рисами, що відрізняють його як від української радянської, так і більшості пострадянської літератури. І в цьому сенсі «Чорна вишиванка, або Життя в липневому дні» вістує нам про наближення грядущих змін – революції в національній культурі.
Первісно «Шість згортків» це рефлексія автора на власне життя у широкому історичному контексті долі українського народу в ХХ – ХХІ-му столітті. За жанром цей текст можна було б віднести до мемуаристики. Звичайно, не примітивно описової, а своєрідної, багатопланової за змістом, «історіософської» мемуаристики, коли особисті події, переживання раптом переходять в масштабні історичні події з нетривіальним їх аналізом. А щоб досягнути відповідного ефекту, потрібно одночасно і зберегти адекватні описуваному часові почуття, і звільнитись від канатів тотожності автора і головного героя твору, – тому О.Гринів веде розповідь не від власного імені, а від імені професора Романа Сорокаліта. Прізвища інших героїв книги теж змінені, але за ними легко вгадуються конкретні персонажі нашого сьогодення.
Різноманітні форми мемуаристики добре представлені у західній літературі, і так бідно у вітчизняній. Гринів у дещо самоіронічній формі  словами однієї із своїх героїнь, що збирається писати спогади про командуючого повстанців, зазначає про це: «Надія згадувала Франкові докори, бо ж він назвав свій народ наймитом, нещасним наймитом: оре рідну ниву, засіває, жне чи косить, а плодами його праці користає зайда. І так уже не одну сотню літ! Кожне покоління починає, а не продовжує пережите попередниками. Доки так буде? Кажуть, що в Німеччині навіть кухарка пише спомини, передає дітям і внукам набутий досвід, а ми щоразу неначе виходимо з печери, загострюємо камінь і прив’язуємо до палиці, бо лінуємося шукати знарядь, підготовлених попередниками».
Мудрий як за віком, так і за фахом – усе-таки знаний професор філософії – автор виправляє цю «карму» і вводить до тексту смисли, осягнені попередниками, але дещо призабуті сьогодні, або ледь тліючі на маргіналіях книги життя українського народу. Свій твір він починає із літературної постановки одного із головних питань європейської філософії ХХ-го століття: що таке таїна буття? Тому він розчахує двері до її пізнання, – знову ж таки у стилі європейській традиції, – через осмислення місця в ній «смерті».  Власне, перший згорток у нього так і називається «Чужий похорон».
Написаний у надзвичайно динамічній, можна навіть сказати детективній формі, він нестримно втягує нас у світ переживань головного героя, коли він приходить попрощатись із загиблим на Східному фронті юним воїном. І раптом у труні, виявляться, лежить не юнак, а його санітарка-рятівниця. Сам же він несподівано з’являється на власних похоронах. Ці драматичні метаморфози перевтілення «життя у смерть, смерті у життя» не лише не знімають напругу протистояння двох абсолютних начал, а якось несподівано підносять їх ще на вищий рівень. Де, як пророчо каже старенька жінка: «після Страсного тижня завжди наступає Великдень»; а наша нинішня слабкість обов’язково проросте силою Воскресіння.
У наступних згортках автор занурює читача у галицький колорит Другої світової війни, коли у смертельному протистоянні зіткнулись два тоталітарні монстри – червоний і коричневий. А між ними, як між молотом і ковадлом, опинився майже беззбройний український люд. Сучасна публіцистика надмірно часто послуговується терміном «тоталітаризм», затираючи його до невпізнання. Олег Гринів проявляє неабияку не лише мислительну, але й літературну довершеність, коли декількома реченнями, як мазками пензля, у мінімалістському стилі вимальовує перед нами своєрідну апокаліптичну картину: «Три дні й три ночі німці гнали худобу – кінця-краю не видно. Посмутнілі тварини чвалали, опустивши знесилені голови, наче розуміючи свій рішенець. Діти стояли край дороги і здивовано спостерігали за тваринним походом. Тоді Роман вперше побачив овець, яких не було в їхніх околицях.
Невесело плентались пастухи з ломаками в дерев’яних руках, але худоби не били. Жаліли, чи розуміли, що квапитися не варто. Вони гнали голодних тварин і їхній похід чимось нагадував похоронну процесію. Не допускали, небораки, що скоро доведеться повертатись додому голіруч: худоба, обстріляна серед затятого бою, загине».
Ця експресіоністська картина нескінченного тваринного потоку, – від сходу до заходу, від обрію до обрію, є потрясаючою метафорою тотальності нацистського і комуністичного уярмлення народів. І на тлі цієї, по-суті босхіанської за духом картини проявлення інфернального зла, автор прописує долі двох українських жінок – матері головного героя і помічниці командира українських повстанців. Їхні виразно персоніфіковані людські долі є світоглядною альтернативою ідеологіям тотального знеособлення. Їхня сила проростає з них самих, з їхнього прагнення за будь-яких обставин залишитись собою, – не підкоритись ані брутальному насиллю окупантів, ані спокушенням кращим життям, ані безпросвітністю майбутнього. Цей тип жінки не має нічого спільного ані з деформованим фемінізмом, ані з постмодерністським розумінням жінки як «бестії» – породженої гріхом ненаситної вседозволеності. Це інший тип жінки – «жінки-матері, жінки-дружини, жінки-дочки», що  сформований в українській культурі ще у доісторичні трипільські часи, а згодом відшліфований, одухотворений християнським ототожненням її з образом Богоматері та жінки-звитяжниці, жінки провісниці божої волі, відображеної в образі Жанни д’Арк.
Та з усього вище сказаного не випливає, що образи жінок відтворені лише в яскравих патетичних барвах. Для витонченого філософічного розуму автора такий підхід був би занадто плоским, – спрощеним баченням людини. Образ жінки в Гриніва багатогранний, з відображенням найрізноманітніших психологічних та естетичних нюансів. Наприклад, описуючи матір головного героя уже в похилому віці, коли син забирає її до великого міста, він зауважує, що вона якийсь час придивляється до оточуючого світу, а згодом рішуче повертається до села. Бо «яке життя без курей! Вранці встане, винесе товченої картоплі, покличе рябеньких, стоїть і дивиться, як вони дружно беруться за сніданок. Не уявляє дня без мотички. Ну, неділя – то, звісно, треба день віддати молитві: відвідує храм, а потім читає Біблію, лише зрідка вмикає телевізор, чи переглядає районну газету, яку приносить сусід».
Цей маленький сюжетик ніби з небуття раптово викликає до нашої уваги величезний материк української літератури – хіба не так само поетизував світ О.Довженко в своїй «Хаті», або Т.Шевченко, пишучи про «садок вишневий коло хати»? Звісно, це не наслідування, а натуралістський опис простої людини в традиційному контексті. Людини, яка своєю духовною цілісністю ув’язує навколо себе, навколо своєї оселі увесь живий космос. Персонажі твору Олега Гриніва постійно перебувають між осяйно героїчним і побутово-повсякденним началами, як між двома краями пульсуючої амплітуди життя, в якому розгортається їхня особиста драма.
Найважливіший сюжетно-смисловий розворот автор здійснює, коли переходить від екзистенційних та конкретно історичних питань до проблематики політичної філософії, звичайно, втілюючи свій задум мовою художнього тексту, а не філософського дослідження. «Світ не без добрих людей – розмірковує професор Сорокаліт. – Треба скрізь мати свої очі та вуха. «Як масони маємо працювати… Нам потрібні не партії, а орден».
Що таке орден? – запитують його здивовані слухачі.
«Орден пронизує всі пори. Партія галасує, а орден діє».
Орден складається з людей, готових до самопожертви, а в партію йдуть для реалізації якихось інтересів. Орден не заперечує партійну діяльність, він доповнює її, управляє нею. У час, коли українська нація у незалежній державі не може повнокровно розвиватися, постає нагальна необхідність в нетипових інструментах її захисту.
Таким національним орденом в історії України був «ОУН». Саме в ньому корінилася непереможність збройного опору 40-50-х років. Українське націоналістичне підпілля, погано озброєне, матеріально бідно забезпечене, зуміло 15 довгих років гідно протистояти російському тоталітарному монстрові, що до того, за якихось п’ять років, розірвав на шматки надмогутню німецьку і японську імперії.
Про орден як національний провід, як ефективний інструмент політичної боротьби найкраще написав Дмитро Донцов. Тому Гринів не прагне переказувати вже усім добре знані істини, навіть у вдосконаленому, адаптованому до історичної ситуації вигляді. Він по новому, більш масштабно, намагається розкрити проблему, застосовуючи це поняття і до власного народу, і до пізнання протилежної сторони – феномену магічного самовідновлення російської імперії.
Що дозволяє москалям після кожної, майже епохальної, катастрофи швидко переформовуватися і продовжувати свою нестримну, тотальну експансію у зовнішній світ? – Орден, резюмує професор Сорокаліт.
Чорний Орден!
На метафізичному рівні Ордену Святого Архистратига Михайла протистоїть Легіон тьми, очолюваний Люцифером. У середні віки військовому християнському Ордену Запорізької Січі протистояли легіони орків із Заходу, Сходу і Півдня. У новій історії України  ОУН захищав нас від експансії як із Заходу, так і Сходу.
Сьогодні Чорний Орден знову збирає свої бісівські зграї на наших східних кордонах. І атакує…
«Знаєте,.. – говорить головний герой твору – чому наше державотворення зашеретилося? Противники тодішнього імперського керівництва пожертвували панівною партією, кинули її на жертовний вогонь, але зберегли найголовніше для відродження імперії – орден. Цей орден заховався під іншу шапку: був відомий як КДБ, а тепер у нас діє як СБУ, в Московії – названий як ФСБ. У рудименті імперії орден не зазнав жодного шоку, принишк на деякий час, а потім заявив про свою силу на повен голос, виставивши вперед дурнуватого, але безмежно цинічного карлика…
У колишній метрополії деякі діячі, – назвемо їх так для простоти, – хочуть побудувати нову державу без чекістського ордену. Забули, що без опричини біснуватого Івана Грозного не створили б імперії. Від опричини веде пряма дорога до КДБ через Третє відділення. Без ка-де-бе в Московії – ні ме, ні бе! Так було й так буде! Не варто плекати ілюзій».
«Де ж вихід?»
«Ярмис – говорить автор – відомий ще нашим предкам! На чорта – хрест, на чекіста – оглас!». Нечисть боїться світла, бо воно, власне, і є його метафізичною альтернативою.
Звичайно, у стислому відгуку не переповісти усі сюжетні лінії, усі смислові глибини поеми у шести згортках «Чорна вишиванка, або Життя в липневому дні», та й цього і не потрібно робити. Її просто необхідно читати, тим більше, що це цікавий, захоплюючий текст.
На завершення хочу звернути увагу ще на один резюмуючий момент твору, коли автор уже буквально прямою мовою звертається до своїх читачів. Він говорить, що нам необхідно фундаментально змінитись і перейти від прославляння мучеництва до виховання звитяжців за «образом, створеним у Королівському Місті, яке обрало свої патроном Святого Юрія. Він не очікує слушної нагоди для оборони, а наступає, вбиває Змія як символ зла. Хіба не наші козаки так прославляли Юрія Переможця!».
Так тому і бути. А художньо майстерній  і філософічно глибокій книжці Олега Гриніва побажаємо довгого і щасливого плавання у доброзичливій увазі читачів.