"Больовий поріг Віктора Баранова"

 
Павло МАЛЄЄВ
 
Теку із посвідченням та мандатом делегата VII з’їзду НСПУ, якимись там невартісними документами, замітками… у мене підступно викрали в операційному залі Кагарлицької пошти, як кажуть, майже на очах. Грошей там не було, тож сподівався, що повернуть, та ба… Думається тепер, що було там і кілька давніх листів Віктора Баранова, які я почав після з’їзду збирати по різних своїх неорганізованих архівах: хіба можна було уявити, що доведеться випроваджати у невідворотню дорогу значно молодшого товариша…
Познайомилися ми в рік вибуху Чорнобиля. Незадовго перед тим я відважився залишити п’ятнадцятилітню роботу в редакції райгазети і перейти на фахову (за дипломом): до сільської школи. Був на півставки завучем і викладав українську мову й літературу. Спонукало те, що на освітній ниві матиму шорічну (майже двомісячну) літню відпустку, а отже, і час для літературних вправ, бо важкі журналістські районні будні цьому конкурентно не сприяли.
 

Один із нових опусів відправив до редакції журналу «Київ», де раніше публікувалися мої спогади про Григора Тютюнника.

Відповідь надійшла незабаром за підписом літконсультанта В. Баранова. Йшлося, за його визначенням, що “…слово автора явилося мені глибоким і містким, і кришталево прозорим, як вода у джерелі, і запахущим, наче яблуко антонівка, і дзвінким, неначе клепання коси на світанку… І воднораз – ощадливим, зовні аж скупим, по-дядьківськи негаласливим, точним…».

Хто б усидів, прочитавши таке про себе!

Віктор Федорович видався напрочуд простим і неамбітним, як личить маститим критикам, доброзичливим і щирим. Мо’ тому, що – поет?.. Познайомив мене з головним редактором П.М. Перебийносом, співробітниками А. С. Камінчуком, М. Б. Славинським (якого я вже знав раніше). Розповів про себе: в «Києві» починав …друкаркою, тепер ось доріс до літконсультанта; роботи знайти не міг, тож Петро Мойсейович, спасибі, запропонував спочатку хоч таку…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Після сумного гумору забідкався, що після вибуху реактора не може з сім’єю вести городництво на дачній ділянці, що опинилася на забрудненій радіацією території, а ціни «брикаються», а заробітки – не розженешся, а йде весна…

– То в чім проблема? Якщо будете наїжджати за дев’яносто кілометрів, то соток п’ять мінімум я вам гарантую в селі, де працюю і взявся оце за городництво, бо того масиву, який мені тимчасово наділили, для мене забагато…

Отак наші сім’ї на певний час зріднила земля-годувальниця.

Згодом при Київському інституті удосконалення кваліфікації вчителів (на Проспекті Тичини) відкрили літературну студію, куди мене вже відпускали офіційно: зустрічалися і там. Відомо, що людина хліборобської чи робітничої вдачі ніколи не вирушить кудись на цілий день, не прихопивши такого-сякого «тормозка» з хлібом-салом-картоплиною-цибулиною-часничиною-редисчиною чи звареним вкруту яєчком.

Тоді, першим серед студійців (з’їжджалися спочатку тільки з Київщини, а потім пішов наплив з усенької України), я видав книгу оповідань, здобувши статус творчого орієнтира для побратимства. Після кожного засідання, віднайшовши затишну місцину, ми з керівником студії Д. С. Чередниченком заходжувалися, зголоднілі, біля «тормозка». Приохочувалися до вмістимого й інші творці словесні: велися щирі розмови, читалися нові твори, сповідувалися шедевральні задуми. Такі неофіційні й вільні посиденьки з легкої руки (і не без гумору) Дмитра Семеновича охрестили терміном «Малєєвські читання»: про них ходять легенди вже й у літоб’єднанні при НСПУ, яке мужньо продовжує очолювати невтомний Д.С.Чередниченко.

На першу книгу в пресі з’явилося кілька позитивних рецензій, зокрема в «Києві» – Віктора Федоровича під назвою «Стежка до людської душі», чим усе сказано. А вже після виходу книги віршів мене прийняли до СП. Одним з перших листовно відгукнувся на цю подію В.Баранов:

“Любий друже Павле!

З великою радістю обіймаю тебе, вітаючи з прийняттям до Спілки письменників! Тішуся, що до цієї великої події в твоєму житті маю маленьку причетність і я, та ще Петро Петрович Засенко (член Київської приймальної комісії), та ще Анатолій Семенович Камінчук (член республіканської приймальної комісії), та ще Петро Мойсейович Перебийніс (член Правління Ради Спілки).

Воднораз відчуваємо перед тобою боржок, що свого часу не надрукували «Того далекого недільного ранку». Але готові спокутувати свою провину: принось – будемо друкувати твої твори, написані вже письменником-професіоналом.

Одне слово, сталося те, що мало статися. Ще раз вітаю! Натхнення тобі й здоров’я, а таланту в тебе ніхто не відбере.

Уклінно –

твій В.Баранов.

2 березня 1995 р. ”

 

Наприкінці того ж 1995 року я спокусився на пропозицію стати редактором газети новоствореного міста обласного підпорядкування Ржищева (Кагарлицький р-н Київської обл.). Розробив статут, програму, зареєстрував усі необхідні документи і в другій половині листопада перші (пробні) числа газети побачили світ (офіційним стартом випуску тижневика мав стати новий 1996-й рік). І він настав. Вже готувався до друку п’ятий номер (від початку числення – число 7), як одержую великого листа від Віктора Федоровича.

«Друже Павле Терешковичу! Щиросердно вітаю тебе (у значенні здоровлю та обіймаю), а також вітаю з редакторством і виходом двох номерів газети під твоєю орудою. Кажуть, ти й у «Києві» бував, та не застав нас із Камінчуком, а жалько: ото б ми з тобою погомоніли та понарозказували одне одному новин.

Все-таки найбільша новина у тебе – «Ржищів»…

Всупереч тенденції, традиціям і намаганням назвати газету, що виходить у поселенні при самісінькому Дніпрі-Славуті на кшталт: “Дніпровська(і) хвиля, вогні, обрії, глина, земля, мрія” і т.д., наполіг, щоб назва була нестандартною і неповторною (від річки Десни до міста Херсона, де цих «вогнів» і «хвиль» – море), а саме – «Ржищів».

І далі з листа В.Ф.Б.:

«Кажуть, що ти пропонував, аби я щось надіслав для газети гуморного й хохмічеського. Такого матеріалу в мене, без перебільшення, – гори й терикони… А зараз хочу висловити кілька міркувань… Розумію, що в тебе – ні штату, ні приміщення, ні техніки, ні хріна, окрім власної кебети і бажання робити газету. Але:

ті перші два номери іще не газета, а якийсь краєзнавчий альманах. Сторінки віддано під історію міста, під спогади про Шевченка, під літопис краю, програму телепередач. Заради неї сьогодні газету не купують…

Павле, ти повинен зрозуміти, що робиш газету не для інтелігенції типу наших провінційних вчителів (тільки без образ!) і не для начальства, а – для обивателя! Що потрібно обивателю?

1. Ржищівському обивателю потрібні смажені факти слідами ржищівських же подій. Невже в місті все так тихо і гладко? Я певен, що сьогодні й у нас на Оболоні, і у Ржищеві вечорами вибухають петарди і молокососи пристають до молокососок, а то й до дядь дорослих. І це тільки квіточки. А тіньовий бізнес? А трагічні випадки?

Обиватель любить «канхветку» – дай йому цю «канхветку». В місцевому відділенні міліції можна такого матеріалу назбирати за півгодини.

2. Усякий обиватель бажає, аби про нього хтось турбувався. Зроби враження, що газета – це найперший друг і захисник місцевого обивателя! Що вона прийде на поміч у разі, коли не відремонтований унітаз у старого пенсіонера, і коли цьому ж пенсіонеру не видадуть вчасно пенсію, і коли в магазині на когось із покупців визвірився продавець, і коли вулиця не прибрана від снігу, і т.д.

3. Усякий обиватель любить, коли газета лає владу. Домовся з місцевою владою (яка тебе фінансує!) про межу допустимої критики. Поясни тій владі, що це потрібно не тобі особисто (ти ж не збираєшся на ньому заробляти моральний капітал, аби згодом вскочити у депутатське крісло!), що це потрібно для газети і її тиражу. Отож бодай на перший період свого становлення газета має лаяти владу – якщо не місцеву, то деркавну взагалі.

4. Ціни. О де виграшна тема! Порівняльна таблиця цін у Ржищеві й Києві, або Кагарлику. Взагалі про ціни можна вести безконечну балачку.

5. Приїдь у Київ, потрать 300 тисяч (купонів – П.М.), накупи бойких газетьонок (ті ж «Киевские ведомости», «Аргументы и факты», всякого бульварного ширпотребу) – і матимеш матеріал для дайджесту чи прес-релізу на 10 номерів!

6. Поради господарям і господиням. Це всі люблять читати. Тут матеріалів – море неозоре.

7. Економічні проблеми. Не обов’язково то мають бути статті.Часом буває досить навести слова однієї й тієї ж самої високопоставленої особи, які вона говорила 3 роки тому й тепер.

8. Приватне життя відомих в державі діячів. Обивателі завжди заглядають у шпарку дверей до чужої спальні!

9. Якщо давати літературну сторінку, це не означає, що треба займати всю газетну полосу. Ось, наприклад, вірші Бориса Дегтярьва. Дай хоч маленьке вступне слово, передмовку для знайомства! І віршів 2-3 . Повір, нині віршів не читають навіть письменники й навіть у «Літ. Україні».

10. Гумор – це ніколи не завадить…

А головне – газета мусить мати системність у доборі й подачі матеріалів, мати своє обличчя, з якого видно було б, чого вона хоче, яка мета її виходу, за що й за кого вона і проти чого вона.

Повторюю – я розумію, що в тебе ще нічого немає для повноцінної роботи (чи повнокровної роботи) й повнокровної газети. Але я вболіваю за тебе, Павле, бажаю тобі успіхів і хочу, аби все в тебе виходило. За всіх обставин завжди радий тебе бачити й чути. Отож сердечно обіймаю, будь! Твій я – В.Баранов. – 24.01.96 р.

Р.S. Доки цей лист валандавсь у мене в портхвелі, мене туточки-здєся обрали головою об’єднання поетів Київської письменницької мішнухи. Дєлай виводи!»

 

Звісно ж, «виводи» свої я «сдєлал», віддавши «Ржишеву» три роки. А як надоїло нізащо їздити туди-сюди, перевівся до Кагарлика, де довелося редагувати вже районну газету. Віктор же, всупереч своєму «Повір, нині віршів не читають…», невдовзі після «великого листа» надіслав сторінку газети «Хрещатик» з «елегіями ранньої осені» і автографом: «Павлуші Малєєву, Нелі Гаврилівні – моїм добрим друзям замість невиданої книжки, зате з любов’ю», і з поетичною обіцянкою: «І ви, як сонце зійде з медом,// як зберете в снопи колосся// зайдіть хоча б на день до мене:// я вас навчу любити осінь».

З-поміж “великих”, але трохи менших листів маю і ось цей:

 

«Павле, салют! Вітання з київської Оболоні у ваші кагарлицькі степи.

Оце 25 березня ми з Дмитром Семеновичем проводили творчий звіт «Радосині» в Спілці, возсідали з ним на узвишші, і я все видивлявся в зал, чи не об’явився раптом Павло Терешкович хоч насамкінець. Ні, не об’явився, і серце моє пойняла тоска-печаль. Одне слово, Малєєвські читання не відбулись. А пройшов звіт гарно, тепло, щиро, вірші були всякі, але більшість – гарних і цікавих. У заключному слові я згадав (яко голова творчого об’єднання поетів і працівник «Києва») про тих, кого потроху й наш «Київ» прихищає, назвав твоє ім’я, та Горлового, та Ярославу Шекеру (ми давали матеріал про її витинанки), та ще кількох. Отож ти ніби був присутнім, хоча на Оболонь я поїхав сам-один. А то поїхали б ми з тобою під крильце Ліди Петрівни, та за чаркою-шкваркою погомоніли б, як це ми з тобою вміємо… Га?

А вже весна стукає в душі, бо щось така була для нас із тобою холодна ця зима… Поховали матерів, і вистудили душі навіки. Сьогодні в редакції журналу Камінчук каже: «Я завтра на роботу не прийду, поїду в село до мами». А в нас із тобою вже нема до кого їхати. Ну, життя не скінчилося, живим думати про живе, і я от думаю, що поки ще не зовсім завесніло й не потягло нас на городи та не засмоктало там геть до осені, то подумай і признач день, коли я міг би «жигуликом» підскочити до тебе «у місцеве відрядження» – може, прихопивши ще когось із живих класиків, та й зробили б ми якесь виїзне засідання на природі – щоб усе було по-твоєму: пляшка, цибулина, салина, огірок і щира балачка. То як ти на цю пропозицію?

А я вже місяців із п’ять розгортаю діяльність із виданням нової гумористичної газети «Веселі вісті». Журнал не покинув, лишився тут на півставки, і, як казав спортивний коментатор Коте Махарадзе, «переніс акцент атаки» на газету. От уже вийшло 6 номерів, які є вдома при собі – надсилаю на твоє принципово-дружнє рецензування. А ще дай Нелі Гаврилівні, нехай вона пару номерів покладе в бібліотеці на видному місці, а я їй за рекламу привезу щось із київських книжок і скажу «спасіба». До речі, Ліда передає Нелі Гаврилівні великий привіт, бо вони тепер якоюсь мірою колеги: Ліда Петрівна працює в шкільній бібліотеці на 82 гривні, ми пам’ятаємо наше у вас гостювання і те щире ставлення до нас із її боку (не кажучи вже про твій бік).

А що нового в твоїй ярко-цвітущій жизні? Либонь, буденна «текучка» затягує, що нема коли й озватися, вирватися до столиці. Як газета і вобще? Черкони мені пару слів і скажи, що ти думаєш про мої мирні ініціативи на предмет сустрекання.

Одне слово, будемо вважати, що принципова домовленість досягнута, а деталі – в робочому порядку.

Тисну твою мужню жменю, до побачення, успіхів тобі й натхнення на труд, любов і всю жизнь – пока!

Твій я – В.Баранов.

2 квітня 98 р.

До речі, чи не можна через твою газету дати інформацію, що от є така газета – “Веселі вісті”? Нехай би хтось передплатив (індекс – на 1-ій сторінці).

Ну, це я так…»

 

Не минуло і двох місяців після мого дебюту у “Веселих вістях”, скромного «сустрекання», як «акцент атаки» у Віктора Федоровича різко змінився:

 

«Друже Павле! Щонайперше вітаю з твоїм 65-літтям і бажаю Добра та Щастя. На Петра й Павла підніму за тебе чарчину, хоч і перебуватиму в “зоні строгого режиму” під наглядом людей у білих халатах. Річ у тому, що я діждався своєї черги полежати в кардіології в Кончі-Заспі, десь дуже близько до Кучминої дачі, і 3-го липня мене сюди вклали на обстеження та профілактику. Як бачиш, дістають болячки уже й мене, і на те немає ради – треба терпіти .

Надіслані тобою короткожанрові етюди я прочитав одразу ж, звісно ж, будемо їх друкувати в «Києві», але до твого ювілею аж ніяк не встигнеться, тим більше, що у зв’язку з виборами в Києві нам обрізали фінансування і журнал після чисел 1,2,3,4 виходить так: здвоєний 5-6 і здвоєний 7-8. А далі видно буде.

Літературні часописи нині не потрібні нікому – ні Спілці, ні владі, ні читачам, які радше чманітимуть перед телевізорами, дивлячись банальні серіали, ніж візьмуть до рук журнал. Я вже не вірю ні в кого і ні в що. Шкода, замолоду не надумав був запровадити власну справу, щоб ні на кого не сподіватися. Але ж хотілось бути письменником, справдити своє Господнє призначення. Воно й справдилося. Господь дав письменникам талант, але не дав їм доброї долі. Дав тільки низький больовий поріг – катуватися й переживати більше, ніж інші двоногі істоти. Ось через те я й дожився до кардіологічного відділення лікарні.

Та не гнівімо Творця! Життя прекрасне вже тим, що ми присутні в ньому і світі. Отож, сподіваюся, ми ще з тобою матимемо не одні «Малєєвські читання». Сердечно тебе обіймаю! Будьмо! – Твій я: В. Баранов».

 

Та Життя добре знає свою справу, і знову “змінює вектор”. Ось так:

 

«Павле, хап тебе вхопив би! Яке ти маєш право приїжджати в «Київ» тоді, коли мене взагалі в Києві нема, ГА? Що ти в ньому робиш без мене? Залишаєш привітання, а Борис Степанович лишає живописні полотна, за які я навіть руки потиснути йому (й тобі теж) не маю змоги? Ну, «звєрьйо», я до вас доберуся. Хай тільки дороги розкиснуть від мокви й льоду.

Тепер серйозно. Купи собі мобілку, на зв’язок виходь щотижня, позивні прежні: «Родіна слишит, Родіна знаєт…» Це – пароль для Кагарлика. У Ржищеві це видозмінюється: «Родіна знаєт – Родіна слишит…» Не переплутай!

І вобше.

Мій новий телефон у «Києві»: 228-62-86.

У «Веселих вістях» я тепер не працюю. На щастя!

Озвись! Твій я. В. Баранов.

28.01.2002 р.»

 

А через три роки ще інак:

 

«Друже Павле! Я надовго вийшов із строю: пробкою від шампанського ушкодив око, тепер місяців аж через два робитимуть операцію з пересадки кришталика. Сиджу під домашнім арештом без права читати й писати, а це для мене гірше від найгіркішої гіркоти. Усе, що крутилося довкола мене, завмерло на якийсь невизначений час. Журналом керую по телефону, і це теж моя велика печаль …

Вибачай, одним оком працювати довго не можу. Тримайся, не здавайся, твори і живи! – Твій я: В.Баранов.

09.03.2005 р.»

 

Та Бог милостивий, а Життя дарувало нові зустрічі. Щоправда, мої короткожанрові етюди та інші речі лежали, ні, не в портфелі редакції, а на столі головреда, і Віктор Федорович, вказуючи на них, пояснював:

– Ти ж сам бачиш, що все твоє проанонсоване на останній сторінці обкладинки кілька разів. А тут – безгрошів’я, ти сам таке переживав, а тут приходить чоловік з гаманцем, подає в бухгалтерію суму, це, каже, благодійний внесок, а потім і вдруге,.. що мені робити – тебе друкувати, чи цього добродія…

– А я й не претендую… Мені важливіше те, Вікторе Федоровичу, що ти написав, думаю – щиро, на одній з подарованих мені своїх книжок…

– А що саме? Ану пригадай.

– Пам’ятаю, що було це третього серпня ще 2001-го. Збірка «Поворожи на вранішній зорі». А слова твої на першій сторінці такі: «Павле! Навіть коли залишимось на всьому білому світі ми удвох – Україна буде! На добро, автор»…

Нестандартних його автографів можна навести кілька. Як ось і останній. Зробив його Віктор Федорович у присутності Михайла Слабошпицького у розкішному кабінеті Голови нашої Спілки після ювілейних зборів, приурочених 80-річчю Григора Михайловича Тютюнника у грудні 2011 року.

Перший – на своєрідній візитівці, розміром учнівського зошита, оформленій художницею Валентиною Давиденко. На розвороті – на фоні пам’ятника Кобзареві на Чернечій горі – портрет Віктора і дві сторінки відомого у світі вірша «До українців», набраного темночервоним курсивом. Я подякував Федоровичу за дарунок, потиснувши його правицю. А він, ніби продовжуючи якусь думку сказав:

– А знаєш, Павле, чим я тобі завдячний? – Витримав паузу і відповів. – Тим, що як багато інших, не просиш у мене ніяких для себе посад…

– Ми, Вікторе Федоровичу, не так виховані нашими трудівничими батьками. Вони б застерегли: не заважай. А тобі потрібні сили для всіх письменників, для їхнього розвою. Задля цього ми й віддали голоси за тебе на Шостому з’їзді…

Розсталися ми того вечора традиційно на станції метро «Майдан незалежності».

Я поїхав у бік «Площі Льва Толстого», він – до себе, на Оболонь…

Вже дома прочитав під заголовком роману «Заплава» останній автограф В.Ф. Баранова: «Дорогому Павлу Малєєву, якому не треба присвят із сентиментами, бо це – Людина!» Такого високого визначення я, розумію, не заслужив…

Більше на цьому світі ми ні листовно, ні віч-на-віч не спілкувалисть… Думаю, йому краще було б залишатися лише художником… Шкодую, що йому вже було ніколи привітати мене з семидесятиліттям, підписати посвідчення про нагородження медалю НСПУ «Почесна відзнака»… Подаючи до друку ці кілька його епістол, гадаю, що вони мають абстрактний характер, бо спрямовані не лише конкретному адресату… А головне в тому, що ім’я Віктора Баранова не зітреться з пам’яті нашого народу навіть тому, що його дума “До українців” перевершить сотні, а то й тисячі фоліантів словесного “модного” читва. Вона ще за життя письменника стала народною.