Блиск і злидні маленьких українців

Галина Тарасюк,
знаний майстер сучасної української прози, прийшла до читача зі збіркою новел,
яка містить одинадцять творів як 
найновіших, так і  тих, що вже
знайомі її поціновувачам.

Новели
письменниці – міні-романи, що оповідають про драми маленької людини, але тепер
уже в незалежній Україні. Це 
нелегка  ноша – бути у рідній
країні «гласом волаючого в пустелі». Розмаїті іпостасі героїнь оповідок із
їхніми непростими долями, з неординарними душами, з незвіданим, часто
незбагненним макро- і мікросвітом, несуть на собі печать високого громадянства
самої авторки. Г.Тарасюк зізнається в одному з інтерв’ю: «Розчарування практикою української незалежності після нетривалої
ейфорії від її проголошення було й моїм особистим болючим розчаруванням. Звідти
таке гостре усвідомлення: той, хто хоче влади, хоче її тільки для себе, ніколи
для народного добра. І, на жаль, сучасні можновладці мало відрізняються
від  тих, хто так аморально правив у
попередню епоху»

Стильова манера
новелістичного письма  Г.Тарасюк  виразно експресіоністична, з  додаванням 
ознак сюру й абсурду. Наприклад, як у відомій новелі «Ганька – сама собі
ворог», що була відзначена літера­турно-мистецькою премією імені Ольги
Кобилянської.

Високий хист
оповідачки подає болісну правду виразно шаржовано, як уїдливу пародію на
пострадянське село. Авторка свідомо 
згущує, гіперболізує, доводить до безглуздя ті химерні ситуації
сільського повсякдення, з якими звиклася 
і вважає  нормальними головна
героїня. Її сюжетна опонентка, «така сама лиходолиця-самітниця» подруга
Гафійка, постійно виголошує виховні промови: «Що ти їм купляєш! Що ти їх
запихаєш тими конфектами! Вони багачі! Фермери! Машини мають, маєтки вистроїли,
а ти, дурко, за останню пенсію їм тут марципанів накуповуєш?! І що за
характір?! Сама собі ворог!..».   Але у
Ганьки  свої правила честі, які
концентрують у собі узагальнений досвід поколінь, своє розуміння добра і зла,
що символізує, насамперед, протест проти заангажованості й штучності родинних
стосунків, проти імітованих почуттів замість справжніх: «Таж нема луче, як
вдома! А що бідність, то до неї ми привичні… Видно, свині теж так думають, бо
вгледівши її на порозі хати, зчиняють такий радісний вереск, що Ганька на
сукунду глухне.  Часом Ганці, грішним
ділом, здається, що ця твар безсловесна, розумніша за багатьох говорящих. І
людяніша».  На перший погляд, у житті
Ганьки відсутній головний смисл: самотня, без дітей, родичі безсоромно
використовують її доброту і безвідмовність. Її доля бере за душу! Але,
вчитуючись у рядки новели, розумієшь, що опис життя Ганьки – це авторська  реакція на дегуманізацію суспільства, на
знеособлення  окремої особистості, на
розпад духовності. Попри всі недоладності свого нехитрого буття, Ганьці вдалося
досягнути головного – зберегти збалансоване почуття самовартості. А чи не це
–  головне для кожного з нас?!   

У центрі новели
«Ірокез – брат ірокеза» – образ редактора провінційної газети. Судячи з тексту,
це – спроба психоаналізу пережитого самою авторкою. Герой новели – активний
діяч «перебудови»  90-х, агітатор за
патріотів, за рідну мову, хоча він занадто персоналізує демократію, абсолютизує
себе в ній.  Зручно прилаштувався,  «присмоктався», та з приходом до влади інших
«демократів» життя не лишило вибору: або – або, й, осуджуючи пристосуванство,
авторка влучно й адекватно описує, що поки живі його носії – воно,
пристосуванство,  невмируще.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

м. Тернопіль