Покищо перемагає
їхня «нестерпна легкість буття»
Ще незабутній
персонаж Достоєвського Смердяков, неусвідомлений прото-постмодерніст,
він же предтеча сучасної інфантильно-колективістської свідомости, з
люциперівськими, однак, обертонами стверджував, що в усіх книжках (передусім,
художніх, звичайно) «неправда написана». Це глибоко дошкульне спостереження
констатувало чи не головну перешкоду на шляху створення людини справді нового
типу, бо саме розвинена суб’єктивність у формах культури і моралі, наповненість
душі духовними смислами протягом століть стояла на сторожі традиції,
об’явлення, Логосу, Закону та межі.
Утопії завжди
збуваються. Приспіло втілювати в життя «прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі,
не забувши й про варіант Орвела.
Порозбігалися
одразу всі звіреснятка («звірюшкі»), повсихали колодязі, засвітилися вікна
казино та «євросаун», небачені екрани «медій», запищали трелями з Моцарта
мобілки, вкрадено численні вулики та втекли всі «роксоляни» – і настав кінець
репресивному майже «сексизму», лютому «логоцентризму», задушливим «бінарним
опозиціям», діючій моралі, а відтак, здається, і Божому благословінню.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Водночас напала
на онтологічно втомлену душу велика неміч, захитався її статус, похитнулася
аксіологія (наука про цінності людини), занудило, ніби від безсенсовості плину
історії, несила стало спостерігати щовечора кривавого кольору сонечко, що
заходить, і хтось вирішив: якщо вже апокаліпсис або ж безперервно
відкладається, або взагалі ніколи не відбудеться у видимо-театральних формах,
то чи не варто його влаштувати непомітно-рукотворно, аби лиш зупинити
безсенсово-тяжкий і незносний плин часу, залишивши для подальших спостережень
лише якусь витоптану мікрогалявинку з кількома давньоєгипетськими чорними
жуками, і звісно ж – з «Осірісом», відбудованою псевдо-Александрійською
бібліотекою з темними текстами та «голу людину» на «голій землі», не забувши і
пророцтво того ж Достоєвського про «лазничку з павуками по кутках». Постає
світ, в якому ще не було Адама, а ось жабки і мушки – були. І лише Ахілл на
своєму острові та в Чорному морі неспокійно бешкетує. Чого він хоче? Але все
«герметично»…
Майстром таких
думок був В. Розанов. Українці завжди займалися іншим і процес прогледіли…
Ось тому вони там, де є.
…Наполегливі й
непомітні будівничі цієї справи засадничо-теоретично йдуть далі, розмахуючи
двосічною сокирою втомленого позитивізму та постструктуралізму, нашіптуючи, що
й ідея «історії», як і саме її поняття, є сумнівним, проблематичним і знову ж
таки «репресивним», окрім хіба що розуміння її як виняткової суми «артефактів»,
які можна, подібно до дитячого будиночка з кубиків, щоразу перетасовувати так
чи інакше і щоразу на свій розсуд.
Ніби Павка
Корчаґін «вкупі з якимсь «псевдотамплієром», «заєдінщиком», сідає верхи на
білого віслюка і він же – «Лінкольн». Цю на наших теренах справу непогано
чинить, зокрема як з ідеологічного, так і духовно-розкладового боку, не лише
довга, хижа і «невидима рука ринку», а й повзучо-задушлива, хоча й різнобарвна
та весела – м’яка «ліберальна зачистка» оточуючої реальності, як і в плані
розмивання побутуючих абстрактних категорій і моральних стримуючих понять поряд
з неафішованим непомітним насадженням чужої містики і чужих «парадигм». І над
всім панує духовний «чорний воронок» «еону Водолія» – грає «чарівна флейта»
Крисолова…
Бо вже ж науково
відомо, майже в річищі поглядів Ханни Арендт, сьогодні (і це має свій
парадоксальний сенс) християнин – завтра терорист!, якщо, звичайно, не розуміти
істини Віри в розм’якшено «несхоластичному» варіанті, який все більше
розчиняється, або ж безликому мо-ралізаторстві, або специфічно
пост-комуністичному протестантськи-раціоналістичному словоблудді, змикаючись
з «психоаналізом» та полегшеною «психологією» і духовною «психогігієною».
Чому, приміром,
за будь-яку ціну треба легалізувати евтаназію або ж «одностатеві шлюби» чи
використання з зародків людини «стовбурових клітин», бо ніби для людства
важливіших проблем вже й не лишилося?
Чому на місце
письменника-літератора, традиційного охоронця певних принципів і вартостей,
слід поставити якогось «розстриженого комсомольця» – «дяка глобалізму»,
«спортсмена безвір’я», що пританцьовує під чужу дудку «чужого факіра?». «Вони
наші», – ласкаво кажуть чужі і поплескують по плечу. А все тому, що потрібно
проламати захисні стіни будь-яких обмежень, що відділяють Космос від Хаосу.
Або чому потрібно
вимірювати історичні періоди футуристично нібито прогнозованих подій строками
від 50 до 500 років наперед, цим самим підступно деморалізуючи і пригнічуючи
людину, знецінюючи її реальне життя, і її «дні», і хто в такому випадку є і
буде справжнім суб’єктом чи спостерігачем цього ймовірного процесу і
«деміургом» його творення?
Відтак, як
твердить одна з неформально й ідеологічно-наглядових газет сьогоднішньої
України, кожна людина, виявляється, генетично запрограмована так, що може стати
вбивцею, і мабуть лише не наважується…
У світлі такого
твердження і такої ідеології стишуються наші публіцистичні аналізи і запановує
духовна цвіль: кіч, попса, таблоїди, «заїрські танки» і сурми дикого
«метафізичного» капіталізму, що зазіхає на глибини існування. Так поки що
перемагає їхня «нестерпна легкість буття», їхнє «свято, яке завжди з нами», і
не простежуються перспективи, як його позбутися. Але ж ні!
Ліберально-некрофільська
самопожираюча цивілізація останнім часом отримала доволі потужний давно
прогнозований сірус-хук, зокрема й по своїй цілісно гуманітарно-культурній
сфері стосовно розуміння завдань людини в світі і її місця в ньому (так звану
«кризу»).
Однак «люциперики
з валентинками», трохи «блефуючи», подібно до персонажа однієї з останніх
книжок М. Уельбека Даніеля, ніби й не биті, переходять у стан вегетативного
анабіозу: їм ще довго – 100 років веселої самотності – блукати, охляваючи,
вздовж нескінченного, згаданого в тій книжці тисячокілометрового яру, що виник
на місці колишньої ситої частини світу і наздоганяючих його хитрувато-жадібних
околиць.
2006-2009 м.Київ